не могли позакривати ротів. А Мілена, незворушно посміхаючись, пройшла попри своїх рідних і повагом почала спинатись сходами нагору. За нею повалила і зграя псів. А було їх — як потім порахувала бабця Земислава — сто сорок вісім голів.

Мілена зайшла до своєї спальні, підійшла до ліжечка, витягнула звідти і обережно поклала на підлогу солодко сплячого сто сорок дев’ятого песика, загорнутого в теплесеньку ковдру. Сама ж залізла до колиски, розгойдалася і теж заснула. А навколо тут і там вмощувалися спати решта сто сорок вісім цуценят.

Так Мілена почала ходити.

А наступного дня Флор змайстрував на подвір’ї сто сорок дев’ять буд — ціле карликове містечко, у якому й жили Міленчині пси. Хоча Міленка й не любила їх занадто: іноді вигулювала ранковими вуличками міста, іноді (дуже рідко) годувала. Переважно за псами дивилася бабця Земислава. Вона сплела їм теплі комбінезони і капці і завжди розповідала про Леонів сюрприз. А пси слухали уважно і віддано і навіть почали потроху рости.

Дитинство Мілени було лагідним і приємним. Гріло сонечко, пахли троянди, Касандра пекла пироги, Цецилія з Наркісом цвірінькали на ґанку, бабця Земислава плела теплі шкарпетки на зиму, Флор приносив щодня радісних комах або ящірок з лісу.

Багато часу Мілена проводила з о. Лавром. Це були глибокі і таємничі години сидіння у лісі, на сірому чи зеленому мосі, на пагорбі в центрі міста чи в костьолі. Вони ніколи не розмовляли. Все відбувалося так. Мілена, прокинувшись, умившись і поснідавши, вибігала з будинку. На траві біля маленького фонтанчика, підставляючи висохле обличчя краплинам води і сонця, сидів о. Лавр. Він мирно і лагідно усміхався, весь його старечий, струхлявілий вигляд говорив про невимовне тихе блаженство. О. Лавр уже зробив на цьому світі все, що мусив зробити, і тому був задоволений своїм життям. Тепер старенький спокійно чекав на відхід у інший вимір. Він уже практично не жив на цьому світі (про що свідчила, наприклад, його постійна мовчанка), хоча не жив ще й на тому — о. Лавр наче завис у невагомості, відокремлений від простору і часу. Єдиною ниточкою, яка ще трохи з’єднувала його із землею, була Мілена. Мілена, яка вибігала однієї миті зі свого дому, ледь помітна через густий серпанок води і сонячного проміння. Мілена, яка вся світилася тим промінням і водою, яка складалася з них. Вона сідала біля о. Лавра на траву і так само мружилась, звернувши обличчя догори. Від о. Лавра пахло ладаном і старими книжками. Від Мілени — трояндами, свіжим маслом і цукром. Червоні мурашки мандрували їхніми руками, залазили під рукави, проповзали вздовж руки, незабаром досягали шиї і далі заповзали у волосся. Поряд пролітала галаслива пара закоханих, за ними на прогулянку з псами йшла бабця Земислава. Пси обнюхували дві нерухомі постаті, лизали гарячі Міленчині щоки і бігли далі. Касандра щось там робила з трояндами. Флор заклопотано йшов до міста або до лісу, бо мав якісь справи, попередньо поцілувавши Міленку в око і поплескавши дядечка по плечі. Але ані Міленка, ані о. Лавр не зважали на увесь цей рух зовнішнього світу. Вони слухали, як трава всмоктує краплинки вологи, як жук копає собі нірку, як пролітає павутинка в повітрі. А потім якоїсь миті разом підіймалися з землі і йшли, не змовляючись, в один бік: до лісу, на пагорб, на берег озера, в сад, до костьолу. І слухали там іншої музики. Цілий день нерухомо сиділи і слухали. Під вечір поверталися на віллу. їх уже чекали на ґанку. Всі сиділи навколо круглого солом’яного столика на солом’яних кріслах і пили гарячий шоколад. Бабця Земислава виносила щойно спечені булки з маком, родзинками, трояндовими пелюстками, яблуками, сушеними абрикосами, гуаявами і маракуйями. О. Лавр завжди пив тепле козяче молоко і посміхався. А Мілена починала говорити. Вона розповідала про щасливу корову, що паслася у полі, про вітрини-дзеркала, про блакитний потяг, про тишу, галас, спеку. Всі слухали і їли булки. О. Лавр пив молоко, посміхався і поволі жував булку своїм беззубим ротом. О. Лавр дуже любив гарячі булочки з маком, родзинками, трояндовими пелюстками, яблуками, сушеними абрикосами, гуаявами і — особливо — маракуйями.

Того дня все було так само. Після сидіння біля фонтану старенький і дівчинка поволі пішли до костьолу. Їм дуже хотілося сьогодні подихати повітрям холодного костьолу, тьмяним, спокійним, напівсонним. Вони сиділи, дивилися на Розп’яття і повільно кліпали очима. Скрапував віск зі свічок, тріщали маленькі полум’я. Сонце освітлювало різнокольорові вітражі, через що на кам’яній підлозі утворилися дивні і прегарні малюнки. О. Лавр і Мілена розглядали ще й ті малюнки і мружились. Було дуже добре і вільно. Легко дихалось і не думалось. Кілька людей заходили помолитись — і виходили знов. А старенький і дівчинка залишались сидіти, мружачись і посміхаючись. Після обіду до костьолу хтось прийшов і нашумів. А потім зазвучав орган — о. Лавр і Мілена широко розплющили очі і перестали дихати, бо це було велично.

А потім вони, як завжди, повільно пішли додому. На ґанку тихо розмовляли. Булки парували і пахли. О. Лавр посміхався. Він сів на своє місце, відсьорбнув козячого молока і відкусив шматок булки. Проковтнувши його, о. Лавр помер, посміхаючись, тихо і мирно.

Поховали старого на покинутому кладовищі — він так хотів. Касандра посадила на його могилі квіти. Бабця Земислава спекла свіжі булки. Червоні мурашки облюбували собі цю місцину і лазили по надгробку мільйонами і мільярдами. І сонце навіть у похмуру погоду сіяло свої краплини на дерев’яний високий хрест.

Це була перша смерть у Міленчиному житті. Її сповнювали сумні і тяжкі, але водночас дуже величні, відчуття. Відтоді вона ніколи більше не бачила о. Лавра. Але іноді сиділа в костьолі і розмовляла з ним, не зводячи очей з кольорових плям на підлозі, і слухала орган. І вдихала на повні груди запах ладану, який найбільше нагадував їй про старого лагідного янгола з синіми очима і доброю посмішкою.

Там, на покинутому кладовищі, Мілена і познайомилась із Руженою. Про цю дівчину багато говорили: про її одяг, про її відлюдькуватість, про хвору уяву.

Вона й справді дивно одягалась. Але Наркіс завжди розхвалював це її вміння. Цецилія теж захищала дівчинку, бабця Земислава — жаліла. А Мілена мріяла з нею познайомитись, бо всі діти чомусь сахались Ружени, можливо, через її незрозумілу любов до старого цвинтаря.

— Вона їсть мертвяків, — розповідала Мілені руда товстунка. — Вона взагалі відьма.

Нема тексту? Правовласникам

Відгуки про книгу Літо Мілени - Софія Юріївна Андрухович (0)

Схожі книги:

Неприкрита природа, Еррі Де Лука Згадай мене - Уляна Пас Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко Пригода з "Кобзарем" - Панас Мирний Panicoffski - Ріо Кундер