Літо Мілени - Софія Юріївна Андрухович
Таке життя Касандри під ліжком тривало рівно півроку, і кожен наступний день скидався на попередній. Флор розповідав їй, що Земислава з голуб’ятами обшукують усі можливі монастирі і скоро заїдуть кудись на кінець світу, що о. Лавр тяжко переживає зникнення Касандри і відчуває в цьому свою вину. Найсмішнішим було те, що він навіть ніколи не здогадувався, що втікачка живе під ліжком його племінника.
Але якось одного ранку дівчина зрозуміла, що домашні капці о. Лавра не викликають більше в її серці жодних почуттів. І як тільки він пішов до церкви, Касандра зібрала свої речі, спекла два пляцки (один залишила для Флора, який понад усе в світі любив цю страву, а другий забрала з собою), зібрала речі і повернулася додому.
Вдома нікого не було — мама з голуб’ятами, вочевидь, продовжували пошуки. Залишивши пляцок на столі, Касандра піднялася до своєї кімнати. На підвіконні вона знайшла записку і букет блакитних троянд з крапельками роси на пелюстках. У записці вона прочитала:
«Їду. Скоро буду. Мушу навчитися життя і розбагатіти. Флор".
— Як мило! — посміхнулася Касандра. Але наступної миті вже забула про білявого лицаря, бо почула, що на ґанок сходять трійко веселих стареньких. Вони не втрачали надії ні на мить, бо твердо знали, що Касандра не зникне безслідно, під час пошуків намагалися якомога більше розважатися і насолоджуватися життям. Коли ж вони побачили трояндовий пляцок на столі...
— Каа повернулася!!! — вигукнула матуся Земислава.
— Так, це вона — Сандра, наше серденько! — засміялася Цецилія і обійняла Наркіса.
— Яке щастя, Кася знову тут! Я кохаю тебе, Цециліє, моя солоденька! — і обличчям Наркіса покотилася солона сльоза.
Рівно через чотири роки повернувся Флор. Він змужнів і страшенно розбагатів. Красень під’їхав на вогненному коні до обплетеної виноградом вілли з букетом тигрових лілій і, звичайно ж, тигрових троянд у руці й вигукнув:
— Касандро, виходь за мене!
Касандра якраз працювала в саду. Вона вибігла з-поміж кущів у платті з пелюсток квітів, з босими зарошеними ногами і краплинами соку на віях, і промовила:
— Я вийду за тебе, Флоре, але чого ти кричиш?
Через кілька років народилася Мілена. А найщасливішим з фіналу усієї цієї історії був, мабуть, о. Лавр.
3
Мілена досить довго не зводилася на нОГИ. У п’ять років вона вже вільно розмовляла, читала книжки, писала вірші про хмари і повітря, співала, грала на флейті, але навіть не намагалася ходити. Мілена взагалі воліла не зрушуватися з місця: могла сидіти годинами там, де її залишили, і щось буркотіти собі під ніс, могла розглядати тріщинки в землі, розмірковуючи над їхнім походженням і над їхньою подальшою долею, милуватися травинками і тішити себе тим, що трава теж не рушає з місця. Мілена довший час уявляла себе травою. Підливала щоранку свої ступні водою, на кілька годин закопувала ноги в ґрунт, ловила жадібно сонячні промені, вдень розпускалася, а вночі згортала пелюстки, приваблювала бджіл ароматом свого нектару. Але комахи не надто прагнули познайомитися з дивною квіткою, вони й далі прилітали до ромашок, волошок, маків і гречки, обминаючи засмучену Мілену. І тоді Мілена зрозуміла, що вона людина. Але ходити не почала.
Касандра часто відносила Мілену до озера. Вони вдвох лежали на камінні і слухали дзижчання комах, плюскіт води, жаб і риб, шурхіт хмар і скиглення щенят під вербовими корчами. Ці щенята, здавалося, були тут вічно. Ніхто не знав, скільки їх там є, бо однієї миті з того таємничого кубла вилазило шестеро щенюків, а наступної — двоє залазило назад, тоді знову виповзало троє, потім ще двійко, за ними прямував іще один, натомість двоє сонно заповзали під кущ, виштовхуючи трьох цуценят, а побачивши їх, п’ятеро інших мерщій залазило у загадкову нору — і так без кінця. І без початку. Бо ще бабця Земислава і Цецилія пам’ятали цих псів, які заважали їх забавкам у дитинстві, а Наркіс тисячі разів розповідав ту саму історію про те, як одного разу, коли він спостерігав за Цецилією з-за цього вербового корча, один щенюк безсоромно обгидив йому ногу, а через кілька хвилин хлопчина мусив іти відвідати хвору тітку, яка страждала запамороченнями голови при повному місяці, до того ж ніс ЇЇ був вічно закладеним, що спричиняло нестерпне гугнявіння і бубнявіння. Але навіть ця нечутлива до жодних запахів тітка мало не знепритомніла, бо, як сказала вона сама, «сердешдий Даркіс гдиє да очах і побре, вочевидь, радіше, адіж бій діс розблокується». Але Наркіс не помер, а просто пішов до лазнички і добряче помив собі ногу, і тітка, посміхнувшись, пробубоніла: «Ото дивовижа — вочевидь, атбосфера бого добу здатда лікувати людей». І з того часу до тітки приходили хворі та знедолені, зневірені, готові покінчити життя самогубством, якщо вже цей останній спосіб не допоможе. І що найдивовижніше — це допомагало, люди виліковувались і радо йшли жити далі. Так тривало, аж поки тітка померла. Після її смерті в будинку зробили лікарню, але, на жаль, наслідки лікування там не були надто втішними, навпаки — багато кому виходило ще й на гірше. Тому лікарню зруйнували, а на її місці збудували загадкову, вічно замкнену халабудку, на дверях якої завжди висів заржавілий замок.
Так от. Касандра з Міленою пролежали так на березі аж до смеркання. А коли оскаженілі комарихи почали своє полювання, Касандра навпомацки знайшла поруч із собою сплячу Мілену, загорнула її з ніг до голови в теплу ковдру і пішла додому. Там поклала донечку до її ліжка, поналивала свіжої води у вази з трояндами і пішла й собі спати. Але, майже дійшовши вже до своєї спальні, Касандра почула раптом тихий стукіт у двері. Вона, досить здивована, почала спускатися сходами, тим часом як зі своїх спалень повиходили заспані бабця Земислава, Цецилія і Наркіс, а Флор — той уже переганяв саму Касандру, хоч коли вона прийшла додому, її чоловік бачив у ліжку тринадцятий сон.
І ось вхідні двері відчинили... На порозі стояла Мілена. А позаду неї нерухомо завмерла ціла зграя щенюків. Оторопіла Касандра тільки розвела руками, всі решта просто
