Портрет митця замолоду - Джеймс Джойс

Хтось із товаришів тримає його під руки, поки він стягує панчоху, що пристала до стопи, і лізе назад у гарячу постіль.

Він скрутився калачиком між простирадел, тішачись їх тихому пашінню. Хлопці вдягаються до меси і розмовляють про нього. То була підлість, кажуть вони, — штовхнути його в ту відхідну яму.

Потім голоси стихли — вони пішли. А голос поруч ліжка сказав:

— Дедалусе, не виказуй нас, добре?

Веллзове обличчя. Він глянув на нього й побачив, що Веллз боїться.

— Я не хотів. Не викажеш, ні?

Батько наказував: що б не було, ніколи не доносити на товаришів. Він хитнув головою, кажучи: «Ні», — і утішився. Веллз сказав:

— Я не хотів, слово честі. Це я так, для хохми. Вибач мені.

Обличчя і голос зникли. Він каже «Вибач», бо боїться. Ану ж це хвороба? Некроз — хвороба рослин, а рак — тварин, чи, може, навпаки. Це було так давно тому — у час не в тунелі, а в вечірньому світлі на майданчиках, що тупцявся з місця на місце на краю його ланки, а крізь сіре світло низько летів важкий птах. У Лестерськім абатстві світилося. Там помер Вулсі. Абати самі поховали його.

Обличчя з'явилося, але не Веллзове — префектове. Він не хитрує — ні-ні, він справді хворий. Він не хитрує. Він відчув на чолі префектову долоню, і відчув, що чоло в нього тепле й вогке проти холодної й вогкої руки префекта. Пацюк теж на дотик такий — масний, і вогкий, і холодний. Кожен пацюк має двоє очей, щоб бачити світ. Гладенька, масна шерсть, підібгані для стрибка маленькі лапки і чорні лискучі очиці, щоб зиркати на світ. Розум для стрибка у них є, але тригонометрії їм не збагнути. Мертві, вони лежать на боці. Шерсть у них тоді суха. Вони просто мертві.

Знову прийшов префект, бо його голос каже, що треба встати, що отець проректор казав, йому треба встати, вдягтися і йти в лазарет. А поки він одягався, так хутко як тільки міг, префект говорив:

— Мусимо вимітатись до брата Майкла, бо у нас в животі докука. Жахлива річ, та животна докука! Як вона нам докучає!

Гарно, що він це сказав. І все, щоб його посмішити. Тільки сміятись він не може, бо щоки й губи в нього труські, того й мусив префект сміятися сам.

Він гукнув:

— Кроком руш! Сіно! Солома!

Вони разом зійшли по сходах, а далі йшли коридором повз купальню. Минаючи двері купальні, він з якимось невиразним страхом згадав собі теплу болотисту воду, кольору торфяної землі, і тепле вологе повітря, і плюхання, і рушники із запахом ліків.

Брат Майкл стояв на порозі лазарету, а справа від нього, з дверцят темної шафи виходив запах ліків. Це від пляшок на полицях. Префект сказав щось братові Майклу, а брат Майкл відповів і назвав префекта «сером». У нього рудаве волосся вперемішку з сивим, і чудний вигляд. Чудне й те, що він назавжди залишиться «братом». І що його не можна назвати «сером», бо він «брат» і на вигляд інакший. Може, він не досить побожний, бо чого ж би то він не мав порівнятися з іншими?

У кімнаті стояло двоє ліжок; на одному лежав якийсь учень і, коли вони ввійшли, гукнув:

— Привіт! Це ж малий Дедалус! Чого це тебе?

— А того, що цабе, — відповів брат Майкл.

То був учень із третього граматичного, і поки Стівен роздягався, він просив брата Майкла принести йому грінок з маслом.

— Ну, будь ласка! — казав він.

— Я тебе вгрію, ще й помащу, — казав брат Майкл. — Ось прийде лікар і випише тебе звідси.

— Мене? — казав хлопець. — Я ж іще не здоровий!

— Кажу тобі — випише, — повторив брат Майкл.

Він нахилився поворушити жар у каміні. Спина в нього довга, як у коня, що возить конку. Він поважно ворушив коцюбою і кивав на хлопця з третього граматичного.

Потім брат Майкл пішов, а ще пізніше хлопець з третього граматичного повернувся лицем до стіни і заснув.

Оце такий лазарет. Отже, він хворий. Чи вони вже написали додому татові й мамі? Швидше було б, якби хтось зі священиків сам поїхав до них і сказав. Або він напише листа, а священик забере з собою.

Дорога Мамо

Я хворий. Я хочу додому. Прошу приїдь і забери мене додому. Я в лазареті.

Твій люб'ячий син,

Стівен

Як далеко його батьки! За вікном — холодне сонячне світло. А що, коли він помре? Померти можна і в сонячний день. Навіть ще до маминого приїзду. В каплиці по ньому відправлять похоронну месу. Як тоді, коли вмер Малий, — товариші розповідали. Всі учні будуть на месі — вбрані у чорне, всі з сумними обличчями. Веллз теж буде, та ніхто й не гляне на нього. І ректор буде — у чорній з золотом ризі, а на вівтарі й круг катафалка стоятимуть довгі жовті свічки. Труну повільно винесуть з каплиці, і поховають його на їхньому маленькому цвинтарі, як іти з головної липової алеї. Тоді щойно Веллз пожалкує за тим, що зробив! І дзвін поволі бамкатиме...

Він уже його чув. І повторив слова пісні, якої вчила його Бриджід:

Дон-дін — б'є дзвін,

Матінко, прощай!