Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк
Тим часом Вепр кинув закривавленого чоловіка зі сходів ґанку, аж той заволав від болю, і люто прохрипів, викашлюючи куряву:
– Оце стерво большевицьке кинуло в нас «кукурудзу»[10]! Ще й відстрілюватись намагався, покидьок.
Він підійшов до скоцюрбленого біля східців голови рабкопу і штурхонув його носаком чобота.
– Вставай, таваріщ прєдсєдатіль, твій «послєдній рєшітєльний бой» скінчився.
Вепр схопив напівпритомного чоловіка за комір і одним рухом поставив на коліна.
– «Інтернаціонал» перед смертю співати будеш, падлюко?
Чоловік щось хотів сказати, та закашлявся і лише похитав головою. І тут сталось неочікуване. Притримуючи очільника рабкопу під бік коліном, аби той не звалився на землю, Вепр миттєво вихопив з піхов шаблю й одним ударом відтяв йому голову. Вона впала на землю, перевернулась і зупинилась у пилюці догори обличчям. Очі, які, здавалось, ще жили на ньому, моргнули і безтямно втупились в небо.
Зайду аж струсонуло. Йому, бойовому кавалеристу, якому не один раз доводилось зносити ворожі голови на полі бою, було огидно дивитись на цю розправу. Все виглядало так, ніби Вепр у ролі ката виконав вирок на місці страти. «Боже, – жахнувся Зайда, – що робить з людиною ненависть!»
Та тут-таки його заскочила інша думка. Вершник! Куди помчав той вершник по дорозі на Городище? Чи не за підмогою послав його голова рабкопу?
Зайда зробив крок до Вепра, аби поділитись з ним цією підозрою, коли тишу після короткого заціпеніння розірвав дзвінкий голос Тихого:
– А міліціонерики, виходить, віддали Богу душу!
Він стояв біля двох міліціонерів, які впали, коли обвалився дах ґанку і про яких протягом дійства, що зараз лише скінчилось, усі забули. Обидва лежали обличчями вниз і не ворушились. На гімнастерках виднілись рвані дірки, з яких ще сочилась кров.
– Та їх осколками гранати посікло, – подав голос Дужий, – стояли ж навпроти відчинених дверей…
Зайда вже вдруге відчув неприємне млоїсте ниття під грудьми. Це ж від його руки загинули ці парубки, яким, може, не було і по двадцять і які в ту міліцію пішли чи в запалі юнацького максималізму, чи, як це часто у той час бувало, щоби прогодувати сім’ю.
Кривавим складався початок першого бойового дня гайдамаки Зайди. Та він ще не знав, що його чекає далі.
Коли тіла міліціонерів відтягли за контору, Вепр звелів Зайді і Дужому забрати їх гвинтівки та набої. Взявши одну з гвинтівок, Зайда підійшов до Вепра.
– Я тут дещо побачив, коли ти тягнув з контори прєдсєдатєля…
– Що ж ти побачив?
Вепр подивився на Зайду налитими кров’ю очима, в яких все ще була лють впереміж з ненавистю.
– Якийсь хлопчина гайнув на коні в бік Городища.
– Чого ж ти відразу не сказав?
– Тобі тоді було не до того.
Вепр з підозрою глянув на новобранця, хотів щось йому сказати, але передумав і звелів усім іти до коней. Сівши на свого вороного, він звернувся до гайдамаків:
– Їдемо до млина, забираємо воза з борошном, потім за крупами й олією – і відразу до лісу.
Скачучи сільською вулицею в бік млина, який виднівся на околиці, Зайда завважив, що вони так і не зустріли жодного селянина. Видно, почувши постріли, люди поховались від гріха подалі.
Гайдамака Терен, запорошений борошном, вийшов із млина їм назустріч.
– Оце лише зараз почали молоти.
Він ткнув пальцем кудись під дах млина, де, мабуть, були мірошники:
– Їм, бачте, не було «указанія» сьогодні молоти…
– Давай, що є, і поїхали, – підігнав того Вепр. – Аби чопівці з Городища не налетіли…
Та швидко не вийшло ні в млині, ні в круп’ярні та олійні. У переляканих дядьків, котрі там працювали, все валилось з рук. А повернутись ні з чим гайдамаки теж не могли. Зрештою, коли до кількох мішків борошна, які вже були на возі, додалось стільки ж круп і пару сулій з олією, Вепр дав наказ їхати. Вони вже вибирались з села, коли Тихий, який спостерігав з пагорба за дорогою на Городище, закричав:
– Їдуть! Зо два десятки чопів пруть з того боку.
Він вказав рукою на околицю села, до якої від них було верстви дві, не більше.
Вепр якось відразу підтягнувся, почервонілі очі аж просвітліли.
– Терен, жени воза до яру, там є де заховатись.
