Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— У мене сьогодні ввечері репетиція.

— То коли ми знову побачимося?

Вона не відповідає, потім повторює:

— Дякую. — І вислизає з машини.

У середу вона приходить на заняття й сідає на звичне місце. Вони й досі розглядають Вордсворта, шосту книгу «Прелюдії» — поет в Альпах. Він читає вголос:

Із голого хребта ми вперше лицезріли

Монблана неприховану вершину, засмутившись

Від цього образу бездушного перед очима,

Що посягнув на думку нашу жваву,

Котрій ніколи вже такій не буть[21].

— Отже. Велична біла гора, Монблан, як виявилося, розчарувала його. Чому? Розпочнімо з незвичного слова «посягнув». Хтось шукав його в словнику?

Тиша.

— Якби ви туди зазирнули, дізналися б, що «посягнути» означає «намагатися привласнити, зазіхати». Доконана форма «посягнути» — «посягнув»; посягання — це дія, коли хтось посягає.

Хмари розійшлися, каже Вордсворт, вершина неприхована, і ми засмучуємося, побачивши її. Дивна реакція для людини, котра мандрує Альпами. Чому він засмучується? Тому що, пояснює поет, бездушний образ, простий відбиток на сітківці ока зазіхає на щось, що дотепер було живою думкою. Але про що була ця жива думка?

Знову тиша. Навіть повітря, у яке він вимовляє свої слова, висить, мов опущене вітрило. «Чоловік дивиться на гору, навіщо потрібно так заплутувати все», — жаліються вони подумки. Що він може відповісти їм? Що він сказав Мелані того першого вечора? Що без спалаху відвертості немає нічого. Але де ж у цій кімнаті спалах відвертості?

Він кидає на неї швидкий погляд. Мелані нахилила голову, занурившись у текст, принаймні так здається глядачеві.

— Те саме слово «посягати» з’являється кількома рядками нижче. Посягання — один із найглибших мотивів альпійської серії. На видатні архетипи розуму, чисті ідеї посягають буденні чуттєві образи.

Утім ми не можемо проживати кожен день свого життя в царстві чистих ідей, відгородившись коконом від чуттєвого досвіду. Питання не в тому, як зберегти свою уяву чистою, як захистити її від стрімкого натиску реальності. Питання в тому, чи можемо ми знайти для них спосіб співіснування. Погляньте на 599-й рядок. Вордсворт пише про межі чуттєвого сприйняття. Цієї теми ми вже торкалися раніше. Коли наші органи чуття досягають межі своїх можливостей, їхнє сприйняття починає згасати. Та все ж у мить зникнення сприйняття востаннє спалахує знову, наче вогник свічки, дозволяючи нам побачити невидиме. Це складний уривок; напевно, тут навіть є суперечність із рядками про Монблан. Утім, схоже, що Вордсворт навпомацки прокладає собі шлях до рівноваги: не чиста ідея, що в’ється серед хмар, не візуальний образ, випалений на сітківці, який спантеличує і засмучує нас своєю буденною ясністю, а чуттєвий образ, котрий зникає так швидко, як тільки може, як засіб для збудження чи активації ідеї, що захована значно глибше в надрах нашої пам’яті.

Він змовкає. Порожнє нерозуміння. Він занадто швидко зайшов занадто далеко. Як повернути їх до себе? Як повернути Мелані?

— Це як бути закоханим, — продовжує він. — По-перше, якби ви осліпли, вам навряд чи вдалося б закохатися. Але чи справді ви хочете бачити свою кохану з усією холодною чіткістю, на яку спроможний ваш зоровий апарат? Для вас буде краще накинути на погляд серпанок, нехай кохана й далі існує у своїй архетипній, божественній формі.

Навряд чи це Вордсворт, але принаймні ці слова трохи розворушили студентів.

«Архетипи? — дивуються вони подумки. — Богині? Про що він говорить? Що цей стариган знає про кохання?»

Наринули спогади: та мить на підлозі, коли він задер її светр і оголив невеликі досконало акуратні груденята. Мелані вперше підводить погляд, зустрічається очима з викладачем і миттєво все розуміє. Знічено знову опускає очі.

— Вордсворт пише про Альпи, — каже він. — У нас у країні немає Альп, але є Драконові гори, є, нехай навіть не така велика, Столова гора, куди ми видряпуємося слідом за поетами, сподіваючись на осяяння, на вордсвортську мить, про яку всі ми чули. — Тепер він просто говорить, приховуючи власні почуття. — Але така мить не настане, поки ми не подивимося краєм ока на величні архетипи уяви, котрі носимо в собі.

Досить! Його вже нудить від власного голосу, а ще шкода, що Мелані доводиться слухати ці завуальовані інтимні зізнання. Він відпускає свою групу й затримується, сподіваючись перекинутися з дівчиною кількома словами. Але вона вислизає геть, заховавшись у натовпі.

Ще минулого тижня вона була просто симпатичним личком у класі, а тепер увійшла в його життя чимось неземним, схожим на живу богиню.

У залі студентського товариства панує темрява. Залишаючись непоміченим, обирає місце в задньому ряді. Він — єдиний глядач, якщо не зважати на лисіючого чоловіка у формі двірника за кілька рядів попереду.

Вони репетирують п’єсу «Захід сонця в салоні “Глобус”» — комедію, яка розгортається в декораціях нової Південної Африки, у перукарні в йоганнесбурзькому районі Гіллброу. На сцені розчепурений перукар обслуговує двох відвідувачів: чорного і білого. Усі троє теревенять, жартують і допікають одне одному. Катарсис, схоже, ґрунтується на основному принципі: усі старі вульгарні упереджені думки витягаються на світло й тануть у нападах реготу.

На сцені з’являється четвертий персонаж — дівчина в черевиках на високій платформі з водоспадом накрученого волосся.

— Сідайте, дорогенька, за секунду я вами займуся, — каже перукар.

— Я з приводу роботи, — відповідає дівчина. — Ви давали оголошення. — У неї помітний капський акцент; це Мелані.

— Гаразд, я принесу мітлу, а ти покажеш, на що здатна, — вирішує перукар.

Дівчина бере мітлу й шкандибає між декораціями, штовхаючи її перед собою. Мітла заплутується в електричному дроті. Тут мали б бути спалах, зойки й метушня, але щось не так із синхронізацією. На сцену стрімкими кроками виходить режисерка, а за нею з’являється молодик у чорному шкіряному одязі й одразу починає копирсатися в розетці.

— Усе повинно бути жвавіше, — пояснює режисерка. — Атмосфера повинна бути, як у братів Марксів[22]. — Вона повертається до Мелані. — Гаразд? — Мелані киває.

Двірник, що сидів попереду, підводиться і, важко зітхнувши, виходить із зали. Йому теж краще піти. Нечувана дурниця — сидіти в темряві та шпигувати за дівчиною (на думку спадає непрохане слово «хтиво»). Однак старигани, до чийого товариства йому, схоже, незабаром доведеться приєднатися, убогі волоцюги у вкритих плямами пальтах, із тріщинами у вставних зубах і волоссям у вухах — усі вони колись теж були дітьми Божими, зі стрункими тілами та ясними очима. Хіба можна звинувачувати їх у тому, що вони до останнього чіпляються за свої місця на солодкому бенкеті відчуттів?

На сцені триває вистава.