Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
— Спасибо, Лаврентий Павлович, но мне еще до утра над бумагами корпеть. Теперь у меня работы — непочатый край. Хозяин не любит проволочек. С этим «Карпатским капканом» ты мне, конечно, удружил…
— Одно дело делаем! Я тебе помогу в этом деле. Все мои возможности и люди — в твоем распоряжении. А насчет работы — это правильно. Работа прежде всего. До свидания, дорогой! — і покрокував своею дорогою.
— До свидания, Лаврентий Павлович.
Абакумов затягнув ремінь на пузі, задумано глянув услід Берії, котрий ішов коридором, виблискуючи лисиною. Хвильку постояв — і до ад’ютанта:
— К девяти часам утра собери всех начальников по западному направлению. Вызови этих хохлов из Киева, пусть срочно вылетают, встретишь их в аэропорту.
— Есть! Готовится что-то серьезное?
— Все зависит от нас, как сработаем. Ну, а кто сработает плохо, у того будут серьезные проблемы — не сносить погон, а то и головы.
— Чехарда в верхах?
— Да уж пора, давно не было, война прошла, а мы как-то засиделись в стойлах, — і хижо усміхнувся. — А мы-то волки, не наше это дело — стоять в стойлах. Да, майор?
— Эт точно, товарищ генерал-полковник! — усміхнувся ад’ютант. — Матерые…
* * *Польща, Щецин. 1941 рік,
розвідувальна школа SD, AST Stettin,
23:18 за берлінським часом.
У просторій танцювальній залі інтимно горіло кілька ламп, освічуючи невелику площу, на якій розташувався стіл з розкиданими на ньому ранніми яблуками та перекинутими келихами. Скраю стола — патефон, пляшка з червоним вином та маленька настільна лампа. На гімнастичному козлі стояла спиртівка, на якій грівся кавник, поруч — невеличка срібна таця з двома фарфоровими чашечками, розеткою меду, глечиком молока й плиткою шоколаду. Неподалік на стільці висів сірий армійський кітель з імперським орлом і написом SD у чорному ромбі на лівому рукаві та одною срібною зіркою в петлицях.
Стиха награвало ностальгічне танго Man kann beim Tango sich so schdne Dinge sagen, воно було наче з іншого світу, з мирного й такого далекого 1935 року. Шарфюрер SS фройляйн Мод Шультце і унтершарфюрер SD Вільгельм Моргенштерн танцювали палке прощальне танго. Вона — справжня юна аристократка з правильними рисами обличчя й витонченою фігурою. Розпущене русяве волосся й зім’ята блузка, розстібнута до бюстгальтера, не виглядали вульгарно, а тільки акцентували її аристократизм. Щоб було зручніше танцювати, дівчина підтягнула вище сіру спідницю однострою, з-під неї виглядали точені ніжки в панчішках з мереживними підв’язками. Вільгельм — дещо старший, циганкуватої зовнішності, із хитрими різкими очима — в елегантному галіфе та начищених до блиску високих офіцерських чоботах; у нього спущені підтяжки й вибита з-за пояса сорочка. Схоже, в цій залі між ними вирували недитячі пристрасті. І зараз дівчина під завершальні акорди пройшла довкола партнера мулінете, він перехопив її за талію, заламав і поклав спиною собі на коліно. Голова його рвучко лягла їй на груди, рука манливо пробігла по стегну й завмерла на плечі партнерки. Музика обірвалася.
— Неймовірно! — захекано сказала Моді.
Він плавно звівся на ноги, підводячи її. Вона обвила його шию руками.
— Неймовірно! — повторила. — Ти здібний учень. Ти мене відчуваєш так, наче ми танцюємо разом не півроку, а роки й роки… Хочу кави, просто божевільно хочу кави!
— Це ти — талановита вчителька. Ні з ким іншим я б так не віддався танцю.
Вільгельм налив з кавника в чашечку кави, подав їй. Вона з насолодою потягнула носом запах арабіки, надпила, задоволено закотила очі, відставила чашечку і втретє повторила:
— Неймовірно! Я так давно не пила справжньої кави…
Вільгельм поцілував її в губи, узяв у долоні її голівку й зазирнув їй у вічі.
— Це наш останній вечір, Моді, — сумно сказав. — Скоро війна… Мабуть, зустрінемося вже аж у Москві. Думаю, що так і станеться… Якби я знав Москву, призначив би тобі побачення біля якогось романтичного пам’ятника.
— Здається, після варварства комуністів там залишилися пам’ятники тільки Марксу та Леніну. Біля якого зустрінемося? — усміхнулася. — Ні, мабуть, ще є пам’ятник Пушкіну.
