Острів Смерті - Такехіко Фукунага
— Коли це почалося?
— Ну… цього року.
— Жаль. У Мотоко-сан, певно, було багато гарних картин. Може, на неї напала зневіра?
— Ви так думаєте? Вона дуже знервована. Раніше ходила на роботу тільки вдень, а ввечері могла віддаватися живопису. Та з минулої осені вона ще й увечері зайнята. Тож і нема коли малювати. Новий розпорядок дня у всьому винен.
— Мотоко-сан — нічна птаха. Як я.
— Завжди щось її дратує. Мабуть, я.
— Ну що ви!
Аяко замовкла. Пальці її рук, простягнуті над електричною плиткою, злегка затремтіли.
— Виходить, і їй загрожувала небезпека, — промовив Канае і зиркнув на картину, яку подарувала йому Мотоко Моегі. — Учора ввечері Мотоко-сан ще з порога попросила показати їй цю картину. Довго її розглядала, а потім, немов оцінюючи чужий твір, осудливо сказала: „Правда, нікудишня?” Вона і її могла знищити. Ото був би жах! Я ж доклав стільки зусиль, щоб отримати цю картину, і вона мені так подобається.
— А може, вам, Сома-сан, не картина подобається, а її авторка?
Канае стрепенувся. А тим часом Аяко, звівши очі на стіну, промимрила: „Яка страшна річ! Зачаровує, мов нечиста сила”. „Чи не промовляє її словами заздрість? — міркував Канае. — Сказала те, що думала”. Тепер він бачив її профіль і хвилясте волосся на білій потилиці. Аяко сиділа на міцно стулених ногах, одна її рука ледь-ледь торкалася татамі. На ній був світло-абрикосового кольору светр і темно-синя спідничка.
— Картина подобається мені не тому, що я зацікавився Мотоко-сан. Скоріше навпаки, я зацікавився авторкою через те, що картина припала мені до душі.
Аяко знову дивилася на Канае збентеженим поглядом.
— Мабуть, щодня поглядаєте а цю картину і згадуєте Мотоко-сан?
— Зовсім ні. Як придбав її, то заспокоївся.
— А я боюся цієї картини… І Мотоко-сан боюся. Я зовсім не знаю, що в неї на думці останнім часом.
— Справді… Її душею заволоділо сум’яття. Спогади про минуле й честолюбність митця палять її зсередини. Минуле залишило в її свідомості глибоку рану і тисне на неї з такою ж силою, як і сучасне. Тому до неї не можна підходити із звичайною міркою. Її вчинки навдивовижу імпульсивні, не пов’язані один з одним. Мотоко-сан живе в часі, в якому перемішалося минуле із сучасним.
— Я вас не розумію. По-вашому, саме в цьому вся її суть?
— Не інакше. Вона — уособлення зневіри. Я не уявляю, як можна так жити.
— Мотоко-сан не байдужа до чужого лиха, приязна і з доброю душею.
— А ви хіба не такі?
— Ні, ви, Сома-сан, помиляєтеся. Я слабодуха, тонко сльоза і живу тільки завдяки Мотоко-сан. А ще я зла і вперта. Одним слово, нікудишня.
— Що ви кажете? Це просто жах!
Канае взяв у руки тремтячі кінчики пальців Аяко, протягнутих над електричною плиткою. Вона не опиралася.
— Я правду кажу.
— Ні, ви — покірна й лагідна дівчина. Не те, що Мотоко-сан. У неї є щось ексцентричне і зловісне, а душа скалічена. Напевне, минулі страждання знівечили її життя. А проте вона — митець непересічного обдарування. Увесь її душевний неспокій відбився в картинах.
— Мотоко-сан добра людина. Не така, як ви гадаєте. Заради мене вона погодилася на принизливу службу, пожертвувала своєю улюбленою роботою.
— Усе це несерйозно. Звичайна примха нестійкого характеру. Я не приховую, що ви мені більше подобаєтеся.
Аяко ледь-ледь зашарілася і вивільнила пальці з рук Канае. Залишені напризволяще, вони повисли над електричною плиткою. „Власне, що вона хоче мені сказати? — думав Канае.— Тільки те, що її подруга дивно поводиться? А може, має до мене якусь особисту справу?” Канае знову ніби несамохіть узяв у свої руки пальці Аяко.
— Аяко-сан, вам треба більше впевненості.
— А звідки її взяти?
— Як це — звідки? Ви ж така гарна дівчина.
— Це неправда.
— Я з вами не згоден. Ви мені подобаєтеся. Самі ж знаєте.
— І це неправда…— Аяко напружилася всім тілом, намагаючись вивільнити пальці рук, а потім скоромовкою додала: — Вам до вподоби Мотоко-сан. Я в цьому впевнена.
— От і маєш! — Канае не вмів брехати, та як слід пояснити, що його ставлення до Мотоко-сан і до Аяко-сан неоднакове, теж не міг.— Мені подобається і Мотоко-сан і ви. Тільки по-різному.
— Кажете, вам подобаємось ми обидві? — Злегка опустивши очі, Аяко не відводила від Канае проникливого погляду. її обличчя було прекрасне.
— Різниця в тому…
— Ні, такого не буває. Неможливо любити двох! — надривно вигукнула Аяко.
Понуривши голову, Канае задумався. «І надав же мені чорт сказати таку дурницю!.. Відколи Аяко перестала мені вірити?.. Невже вона всерйоз ревнує мене до Мотоко?.. Мабуть, я розслабився під впливом вчорашнього…» — мучили його сумніви, аж поки нарешті Канае не дійшов висновку, що Аяко має рацію: він таки любить Мотоко. Хіба не тому ухилився від прямої відповіді на закид Аяко? Мабуть, вона чисто жіночим інстинктом відчула те, в чому він не наважувався собі признатися…
Аяко дивилась на Канае поглядом, сповненим і жалю, і ворожості, а надто благання.
ЧОТИРИ ДНІ ТОМУ
На стук у двері з'явився Канае, і Мотоко мовчки прослизнула повз нього в кімнату. Здавалося, вона не хоче, щоб хтось її помітив тут, у коридорі (хоч у таку пізню годину в будинку панувала тиша), а їхні стосунки настільки близькі, що не вимагають зайвих церемоній. Можливо, Канае був схильний визнати справедливість останнього твердження і вважав цілком зрозумілою таку поведінку Мотоко.
— Це ви, Мотоко-сан? Що сталося? Чому так пізно?
Не виймаючи рук з кишень пальта, Мотоко сіла на дзабутон перед низеньким столиком, за яким щойно працював господар. Сиділа недбало, розвівши ноги. А коли звела очі на Канае, то нарешті промовила:
— Добрий вечір! Не сподівалися?
— Звичайно. Ви ж з'явилися як грім з ясного неба.
А крім того, вже початок одинадцятої.
— Хіба?
— Маєте якусь невідкладну справу?
Мотоко заперечливо хитнула головою, і розпущені пасма її прямого волосся загойдалися на щоках. Хоч таке довге волосся й не можна було назвати гарним, та воно відтінювало риси її блідого обличчя, надаючи йому неповторності. Звисаючи майже до плечей, воно ніби утворювало для нього чорну рамку.
— Надворі, мабуть, холодно? Правда, у мене теж не
