Острів Смерті - Такехіко Фукунага
Канае не раз думав: „Ця картина зображає кінець світу”. Те саме він відчував і зараз. Його не залишало відчуття, що фантастичне небо, смужку хмари над небокраєм і спустошену землю (байдуже, що на картині не земля, а море) — усе, що йому приснилося, він уже колись бачив. Лягаючи спати, Канае часто розглядав цю картину, отож її зміст, запавши у його підсвідомість, породив той жахливий сон. Канае знову поглянув на картину, огорнуту сутінню. В її нижньому правому кутку ледь-ледь видніли ініціали ММ.
„А все-таки який це був дивний, жахливий сон!” — подумав Канае. Його варто записати. Бо інакше його, як і всі інші сни, поїсть іржа забуття. Якщо він, Канае, ще раз засне, то повністю забуде цей сон. Адже досить було йому прошепотіти: „Я бачив моторошний сон!” — як тої ж миті враження від нього почало стиратися. „Треба негайно записати його. Негайно”, — вирішив Канае.
Він знову вийняв праву руку з-під ковдри. Коло подушки під торшером лежали два блокноти. На обкладинці одного, товщого, дрібними буквами було написано: „Work in progress”[2], а на обкладинці другого, значно тоншого, — „Nota bene”[3]. Він підніс обидва блокноти до самого обличчя і з показною недбалістю почав гортати сторінки одного з них, товщого. Учора ввечері Канае допізна писав у ньому свій роман, а перед сном перечитав його останню частину. Цей роман складався з окремо написаних розділів і був далекий від завершення, та одного дня люди обов’язково звернуть увагу на це його, Канае, перше творіння.
Однак зараз не менш цінним для нього був і другий, тонший, блокнот. У ньому він занотовував побачене й почуте, а також свої думки з цього приводу. Упорядковані й переплавлені в його мозку, вони пізніше потраплять у товщий блокнот і ляжуть в основу роману. Отож враження від кошмарного сну мали передусім потрапити в блокнот під назвою „Nota bene”. Авторучка лежала поряд на столику. Щоб її дістати, треба було лише підвестися на постелі й протягти руку.
Та Канае не квапився. Лежачи на одному боці, він перегортав сторінки товщого блокнота. Нараз пальці його правої руки завмерли, а очі забігали по стовпчиках ієрогліфів.
ЗИМА КОХАННЯ
„Обличчя суворе. Навіть страшне, — подумала А. — Як у мертвої”. Зіпершись на столик в кабінеті, що поринав у надвечірню сутінь, А. Розглядала в овальному дзеркальці своє обличчя. Мабуть, воно в неї суворе від напруження. Коли вона запхала свої особисті речі у валізу, все її тіло дрижало. Напевно тому на її блідому обличчі так різко виділяються широкі, наче злякані очі. К. Якось казав, що в неї по-дитячому привабливе личко. А що ж у ньому такого привабливого?
А. злегка всміхнулася. Обличчя в дзеркальці зробило те саме. Вона поклала дзеркальце зверху в валізу й закрила її. От і скінчилося. На столику — так, щоб його відразу помітили, — лежав лист для батьків. Вона повечеряє, забере валізу і нишком, щоб не побачила стара служниця, покине рідний дім. Перед храмом Хонгардзі її чекатиме К., і на таксі вони поїдуть на його квартиру. Вона попрощається з батьківською оселею, забуде все, навіть знущання мачухи й меншої сестри, і заживе щасливо з К. Покійна мати простить їй цей гріх…
Була пізня осінь, і в вікно кімнати лилося червоне світло надвечірнього соня. Та над столом уже гусли сутінки — в такий час, читаючи книжку, вона вмикала світло. Зіпершись на спинку крісла, А. обвела поглядом кімнату. Ця невеличка, завбільшки в три татамі, кімнатка на другому поверсі належала повністю їй. Коли її внизу, в вітальні, сварили, вона, засмучена, знаходила тут сховок. І тоді їй поволі відлягало від серця. У цій кімнатці вона лежала, коли застуджувалася. З-над одвірка на неї позирала репродукція (батьків подарунок після смерті матері) знаменитої картини з Лувру „Художниця з донькою”. Круглоока дівчинка тулиться до матері. Так і вона, А., колись тулилась. Дивлячись на цю картину, вона завжди засмучувалася…
Знадвору долинули дзвінкі дитячі голоси:
Пташко, пташко,
Довго в клітці не дрімай!
На світанку черепаха й журавель
Подались у гай.
А хто позаду? — відгадай…
А. змалку любила цю гру[4]. Здається, наче це було тільки вчора. Вони ходили по колу, взявшись за руки, до самого вечора, і, коли котрусь із них кликала мати, вона ляскала сусідку по плечу і, примовляючи „Три гостинці у хустинці!”, мчала додому. А. була неуважна і їй завжди перепадало від товаришок. Коли ж хтось просився у гру, то вигукував: „Аба, тіба, канатіба!”. На ряди платанів сіялося червоне світло надвечірнього сонця. В його промінні, обігнувши кінець хвилеріза, вгору каналом за храм Хонгадзі піднімалися рибальські човни. Коли їхні щогли, обвішані мокрими сітями, обагрені сонцем, з'явилися коло берега, з навколишніх будинків вибігали жінки з бамбуковими кошиками — купувати молюски й краби. Вслід за старшими бігла до берега й А. Вона прикладала до вуст цупкі уміходзукі[5], випрошені в рибалок, і їй здавалося, наче над каналом пливе солоний запах морського узбережжя.
„Чому на пам'ять навертається лише те, що вже давно минуло?” — думала А. Після війни вона вже не бачила баркасів з молюсками. Пам'ять про них була пов’язана із смачною юшкою, яку варила покійна мати. Мачуха теж уміла готувати таку їжу, але пам'ять вертала А. в дитинство школи. У домі з'явилася нова мати. Згодом народилася молодша сестра, і поступово А. стала в родині зайвою. Навіть батько перестав захищати її. Його скроні вкрилися сивиною, а обличчя зморшками.
„Але завтра мене вже тут не буде, — міркувала А. — Мачуха скаже: „От невдячне дівчисько!”, а менша сестра — „От поганка!”. А батько… Ну що він може сказати? Зате К. Поклянеться, що вічно її любитиме. Власне, я залишаю рідний дім не тому, що він мені остогид, мачуха не дає жити, а тому, що закохалася. Батько й мачуха навряд чи погодяться на моє одруження, тому я й
