Зелений Змій, або Алкогольні спогади - Джек Лондон
Було мені десять років, як батьки мої кинули хліборобство та переїхали жити до міста. І тут, хлопчисько десяти років, я почав продавати на вулиці часописи. Одна причина була та, що потрібні були гроші. Друга — мені потрібний був рух. Я знайшов шлях до нештатної громадської книгозбірні та почав читати аж до повної нервової перевтоми. На бідному ранчо, де я досі жив, не було книжок. Якимось, справді, дивним способом я дістав чотири книжки, чудові книжки, які я просто проковтнув. Одна — життєпис Гарфілда; друга — мандрівки Африкою Поля дю Шайю; третя — новели Уйда, де бракувало останніх сорок сторінок; та четверта — Ірвінгова «Альгамбра». Цю останню дала мені шкільна вчителька. Я не був сміливою дитиною і не міг так, як Олівер Твіст, попрохати ще книжку. Повертаючи «Альгамбру», я сподівався, що вчителька дасть мені якусь іншу книжку. А як вона цього не зробила, радше недооцінила мене, то я проплакав усю дорогу додому. А від школи до ранчо було три милі. Я все ж таки сподівався та палко прагнув другої книжки, навіть ладен був попросити в учительки, але так і не зважився.
І ось тепер, опинившись в Окленді, я на полиці безкоштовної книгозбірні знайшов неосяжний широкий світ, що лежав поза моїм видноколом. Тут були тисячі книжок, таких гарних, як і мої чотири чарівні книжки. Були деякі навіть ще кращі. Книгозбірні в ті часи не дбали за дітей, і частенько мені до рук потрапляло не те, що треба. Пригадую, я зацікавився в каталозі нашою «Пригоди Перегріна Пікля» та й занотував цю книжку на аркушику. Бібліотекар дав мені повну збірку творів Смоллета в одному величезному томі. Я читав усе, але переважно історію і пригоди, та всі давні мандрівки. Я читав уранці, вдень і ввечері. Читав у ліжку і за столом. Читав, як ішов до школи та вертався додому; читав під час перерв, коли інші хлопці бавилися. Я читав до того, що почав «зачитуватися», кожному, хто підходив до мене, я казав: «Іди геть. Ти нервуєш мене».
Десяти років мене послано на вулицю продавати газети. Тоді вже ніколи було читати. Я почав захоплюватись боксом: учитися, як робити вибіг, хапати під руку та замірятися не туди, куди хочеш ударити. Мене цікавило все, що робило тіло гнучким та могло мене розвинути фізично. Але не менше я цікавився й салуном. Бував у багатьох. Пригадую, в ті часи на східному боці Бродвея, між Шостою та Сьомою вулицями, від ріжка до ріжка, була ціла низка тих салунів.
У салунах життя було різноманітне. Люди розмовляли дуже гучно, гучно реготали, — і взагалі у всьому почувалася якась широчінь, щось відмінне від звичайного, буденного, на події бідного існування. Це життя було надто жваве, часами навіть жахливе: частенько виникали колотнечі, лилася кров, і тоді з’являвся рослий полісмен, протискаючи собі шлях крізь юрбу. Великі то моменти для мене: в голові моїй роїлися картини диких свавільних боїв та цікавих пригод на морі й суходолі. Не було цих великих моментів, коли я, тюпаючи вулицею, розносив по хатах газети. Але в салуні тупоокі пияки, які, хитаючись, падали на стіл або лежали в кутку у тирсі, були для мене повні дивної таємниці.
Салуни ж дозволені законом. Батьки міста санкціонували та дозволяли їх. І не такі вони страшні, як казали мені хлопчаки, яким не траплялося випадку, як мені, взнати їх. Салуни могли бути страшні, але тим-то вони й були страшенно цікаві. А все страшенно цікаве я хотів знати. Розбійники, загибель кораблів, війна, хіба не були страшні? Але хто з нормальних, здорових хлопців не віддав би своєї безсмертної душі, щоб самому взяти участь у тих пригодах?
У салунах я бачив репортерів, видавців, правників, яких знав, як з обличчя, так і на прізвище. Одвідуючи салуни, вони клали штамп громадського визнання на них. Вони виправдували моє власне зачудовання салуном. Може й вони шукали тут чогось іншого, того невиразного, чого й я прагнув. Я й сам не знав, чого. Але якась принада мусила там бути, бо липли ж ці люди до салуну, наче мухи до меду. Я ще не знав лиха, і світ здавався мені радісним. Звідки міг я знати, що ці люди шукають тут забуття після виснажливої праці та важких турбот?
Я ще не випивав тоді. Від десяти до п’ятнадцяти років майже не куштував алкоголю, але був у тісних стосунках із п’яницями та шинками. Не пив же я тільки тому, що мені не подобався алкоголь. За той час я працював підручним, розвозячи кригу, хлопцем при кегельбані та ще підмітав по неділях загородні салуни.
Весела пухка Джозі Гарпер мала шинок на розі Телеграф-авеню та Тридцять дев’ятої вулиці. Я цілий рік носив туди вечірню газету. Перший місяць, коли я розраховувався з Джозі Гарпер, вона налила мені шклянку вина. Я посоромився одмовитись і випив його. Але потому я завжди пильнував нагоди розрахуватися з шинкарем, коли її не було поблизу.
Першого дня, як я почав працювати при кегельбані, господар, згідно зі звичаєм, покликав усіх нас хлопців та запропонував випити, а опісля ми мусили кілька годин працювати біля кеглів. Усі хлопці попросили пива, а я імбирового елю. Хлопці засміялися, а я спостеріг, що господар якось чуйно, допитливо, подивився на мене. Але все ж таки відкрив пляшку імбирового елю. Потім, уже біля кегельбану, хлопці сказали мені, що я образив господаря. Пляшка імбирового елю коштує значно дорожче, аніж шклянка пива. І коли я хочу працювати, то повинен пити пиво. До того ж пиво споживне. Після нього легше працювати, а з імбирового елю нема ніякого наїдку. Коли я не міг викрутитися, то пив пиво, дивуючись, як воно людям смакує. Мені воно не подобалось.
Що я справді любив тоді — це ласощі. За п’ять центів я міг купити п’ять «гарматних набоїв», величезних та надзвичайно смачних, і міг жувати одного цілісіньку годину. Був ще там мехіканець, який продавав величезні тягучки по п’ять центів. Треба було жувати чверть дня, щоб упоратися з одною. І часто траплялося, що така тягучка була мені замість сніданку. З неї справді був наїдок, не то що з пива.
VI
