Твори в 4-х томах. Том 1 - Ернест Міллер Хемінгуей
Прагнення вірити, кохати, бігти на допомогу стрясає основи «кодексу». Або ж, як сказав Гайсмар, але не про лейтенанта Генрі, а вже про самого Хемінгуея: «…Справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе — від цього і йде художнє напруження кращих його книжок».
Складний, суперечливий внутрішній світ Фредеріка Генрі зумовлює не тільки його болісне й сильне, трагічне й людяне кохання до Кетрін Барклі, але і його поведінку на соціальній арені. Остаточно переконавшись у тому, що війна, в якій він брав участь, — війна злочинна, антинародна, лейтенант Генрі кинув зброю і втік до нейтральної Швейцарії. Його начебто анітрохи не обходить навколишній світ, і всі його думи й почуття зосереджені на Кетрін, на її пологах, на її смерті, на його переживанні цієї смерті як кінця всіх людських сподівань.
Через те Гайсмарові й здається, ніби славнозвісне місце із «Зелених узгір'їв Африки», де говориться про те, що «пальмові віти наших перемог, перегорілі лампочки наших відкриттів… пливуть, такі малі, нікчемні, на хвилі єдино неминущого — Гольфстріму», являє собою не що інше, як «остаточний наслідок дезертирства лейтенанта Генрі в Капоретто».
Але хіба так уже випадково і сам Хемінгуей, і його Філіп Роллінгс із «П'ятої колони», і його Роберт Джордан із «По кому подзвін» згодом опинилися в Іспанії, на боці республіки, що боролася проти світового фашизму? Ні, ця можливість була закладена ще романом «Прощавай, зброє», бо вчинок Фредеріка Генрі — не звичайне дезертирство. Він не тікає від смерті, він кидає виклик війні, виклик буржуазному світові, що розв'язав цю війну, виклик колосальній і страхітливій бюрократичній поліційній машині. Це його — лейтенанта Генрі — спосіб існування поза сферою досяжності законів капіталізму.
Дещо подібне спостерігаємо і в інших Хемінгуеєвих книжках того періоду.
«…я не хочу знати, навіщо існує світ, — каже в «І сонце сходить» Джейк Барнс. — Я хочу знати лише, як у ньому жити. Може, навчившись у ньому жити, ти водночас довідаєшся, навіщо він існує». В цих словах не без підстав добачали символ віри егоцентрика. Та все-таки вирішальним, треба думати, було інше. Поранення Джейка, травма — не так навіть фізична, як душевна, — відкинула його за межі буржуазного світопорядку. Він — «втрачене покоління», а може, ще точніше — «голий серед вовків». І передусім шукає собі «одяг», чи, іншими словами, форму поведінки, укриття, броню. В цьому і тільки в цьому розумінні все зводиться до формули «як жити». І він хоче жити як матадор Ромеро, що, навіть побитий Робертом Коном, зумів здобути над ним моральну перемогу, а не як Кон — слинявий, тонкосльозий здоровань, що нездатен ховати свої болі в собі, а виставляє їх напоказ. І форма ця істотна: вона, як уже відзначалось, — саме спроба жити поза буржуазним буттям, у постійній, свідомій ворожнечі з ним. Навіть більше — вона є своєрідним способом заперечення цього буття.
В «Небезпечному літі» є одне примітне місце. Хемінгуей згадує фієсту в Памплоні, якою вона була тридцять п'ять років тому і якою він змалював її в «І сонце сходить». І порівнює друзів навколо себе, якими вони були тоді і якими стали тепер: «Обличчя, колись молоді, постаріли, як і моє, але всі ми дуже добре пам'ятали, якими були в ті роки. Очі лишилися такі самі, і ніхто не погладшав. Ні в кого не залягла гіркота в кутиках уст, хоч очам, можливо, випало багато чого побачити. Гіркі зморшки в кутиках уст — найперша ознака поразки. Поразки жоден з нас не зазнав».
Що так-таки «жоден» — це, звісно, своєрідне художнє перебільшення. Але важливий принцип, ідея, тенденція.
Люди, подібні до подружжя Елліотів, чи якийсь там Вільям Кембл з оповідання «Гонка з переслідуванням», що ховається від життя під простиралом, від самого початку настроєні на поразку, на капітуляцію перед жорстокою і несправедливою дійсністю. А от Хемінгуей та його друзі, його герої здатні вистояти. Чому ж? У чому різниця? Очевидно, люди, про яких розповідається в «Небезпечному літі», не випадково опинилися в Памплоні, на кориді, тоді й тепер. Вони беруть собі за приклад матадорів, вони наслідують «кодекс». І це допомагає залишитись людиною, вистояти, не зазнати поразки.
Полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев», смертельно хворий, тяжко покалічений, однією здоровою рукою здатен побити двох дужих американських моряків, що дозволили собі брудний жарт на адресу графині Ренати. Так само й Джек Бреннан, герой оповідання «Півсотні тисяч», перемагаючи страшенний біль, знаходить у собі сили завдати у відповідь своєму суперникові Уолкотту удар нижче пояса. Так, фактично здобувши перемогу (Уолкотта майже непритомного виносять з рингу), Бреннан забезпечує собі потрібний формальний програш: адже він і сам заклав гроші на Уолкотта. Та річ, зрозуміло, не лише в грошах, а й у бажанні відстояти себе, пошити в дурні шахраїв від спорту. Та хіба ж такі цілі — справжні?
Хемінгуей чим далі, тим більше починав розуміти, що «кодекс» нерідко вступає у суперечність із людяністю. В «Снігах Кіліманджаро» письменник Гаррі, безглуздо вмираючи від гангрени в африканській савані, думає про те, що «занапастив свій талант, бо прирік його на бездіяльність, бо зрадив себе самого і все, у що вірив, занапастив пияцтвом… лінощами, неробством, снобізмом, пихою, марнолюбством — і сим, і тим, і ще хтозна-чим». Зокрема згадує Гаррі й про одну свою бійку в Константинополі — безглузду, непотрібну, п'яну бійку з англійським офіцером через повію. Він переміг тоді, збивши суперника з ніг, і забрав її. Вони «пішли до ліжка, і вона була й на дотик така ж перестигла, як і на вигляд». То була Піррова перемога: «Коли він зібрався йти, вона ще спала і вигляд мала у вранішньому світлі досить-таки пошарпаний. Він повернувся до «Пера-Паласу» з синцем під оком, несучи під пахвою піджак без одного рукава», — та й сила була якась тваринна,
