Срібне молоко - Валерій Олександрович Шевчук

назви якого також не знаємо, де зупинився дяк, притому прибула туди так пізно, що ніхто того не укмітив, та й сама, бувши схвильована передчуттям близької зустрічі з дяком, цілком забула про існування злостивих тіней, а їх за нею ув'язалося аж три: Хлопець – її візниця, чоловік на чорному коні, чорному, можливо тому, бо так зручніше для людини, котра прагне стати тінню, а ще кипіло йому чорно в грудях та очах, і Гапка в своїх чоботах-скороходах. Здається, один тільки Хлопець, бувши істотою непевного породу, добре знав, що не тільки він стежить за Явдохою, зрештою, він і не стежив, а простісінько їхав разом із нею, отож поки правив кіньми (Явдоха того не могла бачити, сиділа-бо за його спиною), всміхався десь так, як збитошники-підлітки, замисливши якусь капость і ту капость чинячи.

Отже, все сталося дуже швидко, бо всі катастрофи чиняться вмент, ніби за помахом шаблюки, як це трапляється в усіх бранях; скажемо тільки, до речі, що дяк Григорій Комарницький свого діалога про герць розумної душі проти нерозумного тіла як похотіння гріха не дописав, бо гріх упав на нього, як мережа, з неба, а в той лихозачатий вечір він пробував у натхненному стані при творенні діалогу і також забувся про заходи остороги, та й яка могла бути осторога, коли Явдохи не чекав, бо домовлености з нею цього разу таки не мав. Відтак мирно вийшов зі своєї повітки, де ночував, щоб помилуватися місяцем, срібним молоком ночі та зорями, що йому було потрібно для покріплення творчого духу при складанні діалогу, і саме в такому стані й дочекався Явдохи, яка, проте, доїхавши до села, остережних заходів таки зажила, бо наказала Хлопцеві залишитися з возом та кіньми на лузі, де він міг би попасти коней, окрім того, сказала й про особливо лихих собак цього села; сама ж, лихих собак нітрохи не боячись, мала нібито заскочити до ще однієї родички, а за годину чи дві повернутися і рушити в дорогу, не зважаючи на ніч, щоб швидше дістатися додому.

– Коли хочеш, – сказала ця хитра, але не до кінця розумна, як це буває з усіма білими головами, жінка, – засни, поки коні попасуться. А я тобі, може, щось смачненьке принесу. Дорога в нас іще довга. Тільки нікуди не ходи, щоб не покрали нам коней.

Отак позбувшись Хлопця, вона пірнула в срібні хвилі нічного простору, молода, нетерпляча, наливаючись тими хвилями і відчуваючи в грудях неспокійне море, і навіть не озирнулася, адже коли б це вчинила, то при своїй остережності вимітила б злостиві тіні, що за нею кралися, а було їх три, і відомо які. Але майже бігла вулицею і жоден пес на неї не гавкнув, бо, глитнувши її запаленого молочного духу, й собі почманів, а псиці не гавкали також, бо самі зазнавали такого в певні періоди і вміли так пахнути, а ті й ті добре знали, що злодієм така істота бути не може.

Отож Явдоха випірнула перед дяком Григорієм Комарницьким, який мирно рахував зорі, ніби каденції, а водночас укладав каденції справжні у віршах про війну душі й тіла, тож він несподівано й непомірно зчудувався і зрадів.

– Це ти? – тільки й спитав.

– Швидше ходімо, бо в мене мало часу! – задихано сказала Явдоха, і вони не так пішли, як побігли у повітку.

І саме тоді, коли коханці, спраглі й розпалені, із голосним стогоном з'єднали свої голодні тіла, зовсім не дбаючи про розумні резони своїх душ, у дворі засвітився ліхтар і через порога одна за одною ступили три тіні, які в світлі ліхтаря, бо в повітці він запалав яскравіше, перестали бути тінями, а зробилися натуральними Іваном Пошивайлом, Гапкою та Хлопцем. Відтак Іван Пошивайло вийняв лискучого ножа і при свідках своїх, Хлопцеві та Гапці, цілком не враховуючи, що Хлопця як малолітнього свідком не признають, обрізав дяку полу його знаменитого жупанця, а в своєї жінки подола плахти, що сам її і справив, бажаючи Явдосі догодити.

– Тепер, невтшетечники й мерзькі скаредники, ви й попалися, – пропищала, ніби ядучий комар зазудів, Гапка. – І після цього, хвойдо, не відкрутишся, бо й Іван твій має прочищені очі й тебе більше не покриватиме. Нарешті і я тобі віддячуся за наругу над собою та й доведу свою правоту.

І всі троє покинули їх у повітці, зовсім не дбаючи, що далі чинитимуть.

Лежали якийсь час, мов правцем биті. Глибока тиша зависла довкруг, тиша, яку ніби вдарено ножем і яка стекла кров'ю. Тиша із запахом тієї крови і бридким осадом на дні.

– Що ж робитимем? – відчайно спитав дяк.

– Тепер нам усе одно, – хрипко сказала Явдоха. – Йди й зачини двері. На защіпку зачини!

– Навіщо? – кавкнув він.

– Хочу відгородитися від того зрадника, – мовила злісно Явдоха. – Не думала, що він аж такий дурний, що з паскудною Гапкою спряжеться! Зачини двері!

Дяк покірно встав і накинув защіпку.

– А тепер що? – покірно спитав.

– Ляж біля мене, – ще хрипкіше сказала Явдоха, – бо ми вже з тобою ніколи поруч не лежатимемо. Отож хай буде ця ніч остання.

Дяк покірно ліг біля неї.

– Але я весь переколочений, – мовив тремким голосом.

– Оживеш, – лагідно сказала Явдоха. – Спочинь, я тебе приголублю й оживеш.

І він відчув, як її рука почала ніжно його гладити. І дяк Григорій Комарницький подумав, що це й досі твориться в ньому чи біля нього той-таки діалог про брань душі й тіла, якого так пильно перед тим складав. А ще він подумав, що задум його був кривий, бо справжнього, життям освяченого кінця в цьому діалозі він так і не придумав. Той же, якого хотів зажити, про перемогу розумної душі над похітливим, був мовою не душі й не тіла, а лише холодного замерзлого мозку. А може, того місяця, який, хоча й має на собі печатку з образами Авеля та Каїна, але сам – порожня і німа пустеля, хоч і освітлена сонцем. І те світло, подумав дяк, приймаючи найніжніші доторки люблячої руки, зовсім не місячне, а тінь сонячного – ось чому воно витворює в ночах срібне молоко. Отож є в цьому світі, і в житті, і в молоці щось більше за пустелю, а те, що більше за пустелю, вище від холодного, замерзлого помислу з його раціями та повчаннями. І ще він подумав, ледь-ледь здригаючись од порухів лагідної руки: вічність і пустеля – це зовсім не означники розумної душі та похітливого тіла, бо розумна душа й похітливе тіло