Жменя праху - Івлін Во

Прокинувся він у тій самій індіанській хатині, з таким враженням, що проспав довше, ніж звичайно. По сонцю видно було, що вже надвечірня пора. В хатині не було нікого. Тоні підняв руку — глянути, котра година,— й здивувався: годинника на руці не було. Певне, лишив удома, коли йшов на бенкет.

— „Мабуть, набрався ввечері,— подумав він.— Підступний напій“. У нього боліла голова, і він злякався: чи не вертається пропасниця? Вставши з гамака, Тоні відчув, що насилу стоїть на ногах; ідучи, він заточувався, а в голові все плуталось, як у перші тижні після хвороби. Переходячи савану, він кілька разів зупинявся, заплющував очі й зводив дух. Вдома він застав у хатині містера Тодда.

— О, друже мій, сьогодні ви запізнилися з читанням. До смерку лишилося з півгодини. Як ви себе почуваєте?

— Паскудно. Це питво, видно, мені завадило.

— Я дам вам іншого, і вам полегшає. У лісі на все є засоби: і щоб заснути, і щоб прокинутись.

— Ви не бачили мого годинника?

— А що, у вас його нема?

— Нема. А мені здається, що я його не знімав. Я ніколи ще не спав так довго.

— Хіба немовлям. Ви знаєте, скільки проспали? Два дні.

— Не може бути.

— Ні, справді. Цілих два дні. Дуже шкода, що ви не бачили наших гостей.

— Гостей?

— Так. Я тут добре повеселився, поки ви спали. Троє їх було, англійці. Шкода, що ви їх не бачили. І їм теж було шкода — адже вони шукали вас. Та що я міг удіяти? Ви так міцно спали. Вони ж і прийшли сюди, шукаючи вас, отож я, коли вже ви не могли самі привітати їх, подарував їм на згадку ваш годинник. Вони хотіли привезти до Англії щось ваше, бо там обіцяно винагороду за звістку про вас. Вони дуже Зраділи годинникові. І сфотографували той хрест, яким я відзначив вашу появу у мене. Це їх потішило. Їх було дуже легко потішити. Але я не думаю, що вони прийдуть сюди ще, адже тут так відлюдно... ніяких розваг, крім читання... Навряд чи в нас іще коли будуть такі гості... Ну, ну, не треба, я зараз дам вам зілля, і вам полегшає. У вас голова болить, правда? Ми сьогодні не читатимемо Діккенса... хай завтра, і післязавтра, і потім. Перечитаймо ще раз „Маленьку Дорріт“. Там є такі місця» що мені плакати хочеться, коли я слухаю.

Розділ сьомий

Англійська готика III

Легкий вітерець повівав у росистих садках; іскристе, прохолодне сяйво сонця лилось над лугами й узгір’ями; над дорогою розпускалися берести; усе того року розвивалось рано, бо зима була тепла. Високо вгорі між горгульями та шпиликами годинник видзвонював години й урочисто відбивав чверті. Було пів на дев’яту. Останнім часом годинник ішов погано. Річард Ласт збирався полагодити його, коли буде сплачено податок на спадщину і чорно-бурі лисиці почнуть давати прибуток.

Моллі Ласт під’їхала до будинку на мотоциклі; на її бриджах і в волоссі біліли висівки. Вона годувала ангорських кролів.

На посиланому жорствою майданчику перед будинкам стояв новий пам’ятник, прикритий прапором. Моллі зіперла мотоцикл на парапет звідного мосту й пішла в дім снідати.

Життя в Геттоні, відколи господарем став Річард Ласт, зробилось не таке тихе, але простіше. Емброуз лишився на службі, але лакеїв уже не було; весь дім обслуговували він та ще один хлопець і чотири служниці. Річард Ласт називав їх «кістяком майбутнього персоналу». Коли полегшає з грішми, він вестиме дім розкішніше, а поки що їдальню й бібліотеку замкнули, як решту парадних покоїв, і позачиняли там віконниці. Родина тулилася в малій вітальні, кімнаті для курців й колишньому кабінеті Тоні. Не користувалися й більшістю кухонних приміщень, натомість в одній буфетній поставили новеньку, економічну плиту.

Вся родина сходила вниз о пів на дев’яту — тільки Агнес довго одягалась і звичайно на кілька хвилин запізнювалася; Тедді й Моллі зранку вийшли на годину — вона до кролів, він до чорно-бурих лисиць. Тедді було двадцять два роки, він жив у Геттоні. Пітер був іще в Оксфорді.

Всі снідали разом у малій вітальні. Місіс Ласт сиділа кінець столу, її чоловік — навпроти неї; вони весь час передавали одне одному чашки, тарілки, баночки з медом, листи.

Місіс Ласт сказала:

— Моллі, у тебе знову висівки у волоссі.

— Дарма, поки До цирку, ще приберуся.

— До цирку? Чи для вас, діти, нема нічого святого?

— А в смердятниках знову пригода,— озвався Тедді.— Отій малій лисиці, що ми купили в Оукгемптоні, за ніч хвоста відгризли. Мабуть, просунула крізь сітку. Хай їм біс, цим лисицям.

Потім увійшла Агнес — чистенька обачна дівчинка дванадцяти років з великими серйозними очима, в круглих окулярах. Вона поцілувала батька й матір і сказала:

— Вибачте, що я спізнилась.

— Та що там,— поблажливо сказав містер Ласт.

— Чи довго буде та комедія? — спитав Тедді.— Мені треба поїхати до Бейтона, купити ще кролів для лисиць. Чіверс казав, що наготував півсотні. Тут не настріляєш, скільки треба. Такі ненажери.

— О пів на дванадцяту скінчиться. Містер Тендріл хоче сказати проповідь. Що вдієш. Він убгав у голову, що кузен Тоні загинув у Афганістані.

— Ось лист від кузини Бренди. Вибачається, що не зможе приїхати на відкриття.

— Ну що ж...

Усі помовчали.

— Вона каже, що Джокові сьогодні треба бути в парламенті.

— А...

— Могла б і без нього приїхати,— сказала Моллі.

— Передає привіт усім нам і Геттонові.

Знов усі помовчали.

— Ну що ж, так, може, й краще. Їй не личить дуже вдавати невтішну вдову. Вона недовго журилась, зразу вискочила знов.

— Моллі!

— Та ви ж те саме думаєте.

— Думаємо чи не думаємо, а говорити так про кузину Бренду я не дозволю. Вона мала повне право вийти знов заміж, і я сподіваюся, що вона дуже щаслива з містером Грант-Мензісом.

— Вона завжди до нас добре ставилась, коли жила тут,— сказала Агнес.

— Ще б пак ні,— відказав Тедді.— Це ж таки наш дім.

Об одинадцятій погода була ще гарна, хоч знявся вітер і тріпотів папірцями з програмою відправи, а раз трохи не зірвав передчасно запону з пам’ятника. Приїхало кілька родичів, леді Сент-Клауд, тітка Френсіс і всі зубожілі Ласти, яких зникнення Тоні не