Жменя праху - Івлін Во

Коли Тоні вперше вийшов надвір, містер Тодд провів його трохи прогулятися по фермі.

— Я вам покажу могилку того негра,— сказав він, ведучи Тоні до галявинки між манговими деревами.— Він був дуже добрий чоловік. Щодня, поки не вмер, по обіді дві години читав мені. Треба, мабуть, поставити тут хрест — на спомин про нього й на честь вашого приходу. Непогана думка. Ви вірите в бога?

— Та, мабуть. Я якось не задумувався про це.

— А я думав багато, але так і не знаю... Діккенс вірив.

— Мабуть, так.

— Авжеж, це видно з усіх його книжок. Ви самі побачите.

Того дня містер Тодд почав робити хрест на негровій могилі. Він працював великим рубанком; дерево було таке тверде, що аж дзвеніло, як метал.

Коли Тоні проспав без гарячки шість чи сім ночей підряд, містер Тодд нарешті сказав:

— Гадаю, вже можна показати вам книжки.

В одному кінці хатини була ніби антресоль — неоковирний поміст, споруджений між кроквами. Містер Тодд приставив до нього драбину й заліз нагору. Тоні поліз за ним, хоч іще нетвердо тримався на ногах. Містер Тодд сидів на помості, а Тоні стояв на верху драбини й дивився. На помості лежала купа якихось згорточків із ганчір’я, листя й невичиненої шкіри.

— Так важко вберегти від хробаків і мурахів. Дві книжки вони майже зжерли. Але індіанці знають таку олію, що їх відганяє.

Він розгорнув перший-ліпший згорток і подав Тоні книжку в шкіряній оправі. То було раннє американське видання «Холодного дому».

— Мені байдуже, з котрої почати.

— Ви любите Діккенса?

— Люблю, аякже. Не просто люблю, а страшенно люблю. Бачте, я більш ніяких книжок і не знаю. Мій батько читав їх, а потім той негр... а тепер читатимете ви. Я прослухав їх усі по кілька разів, але вони мені не набридають, там щоразу знаходиться щось нове, повчальне, стільки людей змальовано, стільки разів уся обстановка міняється, стільки слів... У мене тут усі Діккенсові книжки, крім тих, що мурахи сточили. Щоб усі перечитати, так багато часу треба — більше двох років.

— Ну,— сказав Тоні легкодумно,— це куди довше, ніж я у вас пробуду.

— Сподіваюся, що ні. Це така радість — знову їх слухати. Я знаходжу в них щоразу нові й нові втіхи.

Вони взяли з собою перший том «Холодного дому», і того дня Тоні почав читати.

Він завжди любив читати вголос і першого року після одруження прочитав так кілька книжок із Брендою, але врешті якось у хвилину відвертості, вона призналася, що для неї це мука. Він читав Джонові Ендрю узимку, надвечір, коли малий сидів перед каміном у дитячій кімнаті й вечеряв. Але з містера Тодда був справді надзвичайний слухач.

Старий сидів у гамаку навпроти Тоні, не спускаючи з нього очей, і ворушив губами, нечутно вимовляючи слова вслід за ним. Часто, коли з’являвся новий персонаж, він просив: «Повторіть, як його звуть, бо я забув»,— або: «Так, так, я її пам’ятаю. Вона помре, бідолаха». Він нерідко перебивав Тоні запитаннями — не про, скажімо, порядки в Канцлерському суді чи тогочасні світські звичаї, як міг би сподіватись Тоні, бо ж саме такі речі мусили бути йому незрозумілі,— він питав тільки про персонажів: «А чого вона так сказала? Чи вона справді це має на думці? А від чого вона зомліла — через те, що з каміна пашіло жаром, чи в тому листі щось її злякало?» Він голосно реготав на всі дотепи, смішили його й деякі місця, зовсім не смішні для Тоні, й він просив перечитувати їх удруге й утрете; а згодом, коли він слухав про страждання знедолених у «Самотньому Томі», сльози котились по його щоках на бороду. Власні його зауваження про книжку були здебільшого дуже прості: «По-моєму, Дедлок дуже гордий чоловік», або: «Місіс Джеллібі мало дбає про своїх дітей».

Тоні тішився читанням майже так само.

Під кінець першого дня старий сказав:

— Ви читаєте дуже гарно, куди краще, ніж негр. І пояснюєте краще. Неначе мій батько вернувся.

І щоразу, коли кінчали читання, чемно дякував Тоні:

— Мені було дуже приємно. Такий сумний розділ. Але, якщо я правильно пам’ятаю, все скінчиться добре.

Та коли вони дійшли до другого тому, Тоні помалу перестав тішити захваї старого, і його почав мучити неспокій. Він не раз заводив мову про свій від’їзд, питав про човен, про дощі, про те, чи можна знайти провідників. Та містер Тодд був неначе глухий, він не звертав уваги на ці натяки.

Якось, перепустивши між пальцями ще не дочитані сторінки «Холодного дому», Тоні сказав:

— Нам ще так багато лишилося. Сподіваюсь, я встигну дочитати до від’їзду.

— Встигнете,— запевнив містер Тодд.— Не турбуйтеся. У вас буде вдосталь часу, друже.

Уперше Тоні відчув у господаревому голосі якусь погрозу. Того дня за вечерею, простою стравою з фаріньї та сушеного м’яса, перед самим заходом сонця, Тоні знову зачепив цю тему:

— Знаєте, містере Тодд, мені час уже подумати, як вернутись у цивілізований світ. Я й так уже занадто довго користувався вашою гостинністю.

Містер Тодд нахилився над тарілкою, пережовуючи фарінью, але не відповів.

— Чи скоро я зможу дістати човен?.. Як ви гадаєте, чи скоро?.. Я не можу навіть висловити, який я вдячний вам за вашу доброту, але...

— Друже мій, ви з лихвою відплатили мені, читаючи Діккенса. Більше про це не згадуйте.

— Я дуже радий, що вас так тішило моє читання. Мене теж. Але мені вже справді треба подумати, як вернутися додому...

— Авжеж,— підтвердив містер Тодд.— Негр теж отак говорив. Він тільки про це й думав. Але помер тут...

Другого дня Тоні двічі заводив про це мову, але господар відповідав ухильно. Нарешті Тоні сказав прямо:

— Вибачте, містере Тодд, але я справді мушу це з’ясувати. Коли я зможу дістати човен?

— Човна нема.

— Так індіанці можуть його зробити.

— Треба дочекатися дощів. Тепер у річці мало води.

— А довго це?

— Місяць... Чи два...

Вони докінчили «Холодний дім» і вже наближались до кінця «Домбі і сина», коли почалися дощі.

— Отепер можна готуватися.

— Ні, нічого не вийде. Індіанці не робитимуть човна в дощову пору. Такий