Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик
Нелегке то було життя, але сподівався на якийсь неймовірний талан, сподівався, що виб’ється нагору, твердо вірив у це. Іноді у замрії уже й дивився з тієї гори на інших. Знав напевне одне: вибившись нагору, допоможе й Лаврінові.
А в Лавріна таки глузду не повен казан. Бо ж хотів покинути кошового, піти в курінь. Простим козаком. Всі попередні джури — хорунжими, осавулами, декотрі мають свої зимівники. Випросили виморені чи вигублені татарином господарства. Марко гадав, що й Лаврін чогось допне собі. А біля нього, либонь, покористається й він.
Лаврін доп’яв собі кількох недругів, і Марко мусив на людях триматись осторонь од нього, аби не накликати на себе чийого — небудь гніву. Перехрест має заступництво, а він — тільки дублену шкуру.
Доля несподівано розіслала перед Лавріном білий сувій, а Марко залишився на чорному тирлі. Й було йому сумно та скрушно. Й хотілося зробити щось таке… Чимось здивувати всіх. Вигадати щось кабешне або й зле. Але нічого не придумувалося. Марко давно знає, що світ — він недобрий і хитрий, що люди не такі, якими виставляють себе, що кожен пряде свою ниточку й намагається захопити для неї якомога більше куделі, а то й присукати до своєї ниточки ниточку сусіда, виплести мережу, якою впіймати все, що трапиться. Неждано — негадано Лаврінові, який нічим для себе не клопотався, доля дала в руки барвисту ниточку, не ниточку, а цілу крайку, Марко ж залишився з порожніми руками. Марко відчув: з тої хвилини, як він дізнався про Лаврінове щастя, щось зрушилося в ньому. Став понурим і дратівливим, все біле й зелене в серці перецвілося в чорне; незлобивий кпин обернувся в насміх, захоплення — в заздрість, заздрість — в обмову. Це помічав сам і не міг нічого з собою вдіяти. Бажання похизуватися, здивувати інших жило в ньому й далі, але й воно одмінилося в барві. Проте нині степ, далека мандрівка і якесь неясне відчуття, якесь сподівання навіяли йому в груди колишньої легкості та веселості.
— Якось у оцьому степу ми з отаманом Мжичкою сполохали дрохву, — почав Марко плести коші. — Вона була завбільшки з коня. Як побігла, аж земля задвигтіла. Під’їхали, а там двадцятеро яєць. І кожне завбільшки з цебер…
— Дрохва по двадцятеро яєць не несе, — сказав Кайдан.
— Проста не несе, а ця знесла. Запитай у Мжички, коли не віриш. Він ще сказав: «От би підсипати, щоб вилупилися дрохвенята». А я йому: «Давай підсиплемо».
— Ну? — недовірливо закопилив губи Кайдан. — Під кого б то?..
— Так само й Мжичка засумнівався. А я йому: «Під Кайдана Кирила. Спить він без просипу, може, й висидить».
Козаки реготіли, Кайдан також.
Обідали в Рубановій залозі. Всі на Січі знають: смачнішої, як з криниці Рубанової залоги, води немає в усьому степу. Вона пахне чебрецем і дикою м’ятою й холодна, аж зуби ломить. Криниця глибока, бо залога стоїть на горбі. Залога вельми виґрунтована, хоч і невелика — сажнів по двадцять у кожен бік. Але рів глибокий, і високий вал, і палісад міцний, дубовий, о дев’яти гарматках і тридцяти бійницях, і ворота подвійні, оббиті залізом. Біля валу — височенна фігура, а на вершечку вплетений лозовий кіш, з якого зорить у степ козак. Кілька роз’їздів пильнують понад Сірим і Мрячним байраками. Всього в залозі стоять постоєм сімдесят два козаки. Залога затісна для такої кількості людей, — частина з них ночує на другому поверсі куреня (перший, плетений з лози, то конюшня), — через те в стіні валу викопано дві чималі землянки. Служба на постої нудна, обтяжлива (хоч це й найближчий до Січі постій), тут раді новій людині; дозорці довго не хотіли відпускати пана Амбросія з козаками, частували холодною юшкою з карасів, студеною водою з криниці, аж поки Амбросій рішуче взявся за шапку й наказав своїм козакам сідлати коні. Незабром залога і фігура згинули в сірому мареві. Й знову не тронутий череслом степ обліг з усіх боків. Тут буяли бур’яни і трави, падали й ізтлівали, а по них спиналися нові, і так рік у рік — століття, віки. Той самий жовтий буркун і шорстка тирса, немов вони й не вмирали ніколи, немов цвіли й гойдалися од тих днів, як почало світити сонце. І та сама каня висіла над степом, і той самий байбак свистів біля нори.
Нудно козакові в степу. Майнув на обрії табунець сайгаків і розтанув у травах. Віковічні трави котили в далеч віковічні хвилі, й пахло од них старими медами. Вітер піднімав хмари жовто — зеленого пилку, й тоді затуманювалося сонце, а коні пирхали й збивалися з кроку. Доцвітали дрік, горицвіт, дев’ясил, буркун і медунка, всі вони пахли медами й цвіли жовто — майже всі квіти в степу величаються тою барвою, тільки катран та гадючник додають білої, а шавлія — синьо — фіолетової. І від того і в очу в козака жовто, й жовтими здаються небо та далина.
На обрії стояли високі, схожі на козацькі шапки, хмари, ще й кучеряво — білі, козаки їхали на захід, хмари — шапки пливли на схід. Козаки проводжали їх очима.
Любить козак степ! Він і сам того не знає; так любить, що й жити без нього не може, — квітнуть у його серці воронець і грицики, й ширяють там підорлики, і чаєчка в’ється в мислях, спогадає він їх і осягне до кінця свою любов, коли ляже на смертному одрі десь у далекому селі чи слободі (рідко кому з них таке випадає), і затужить його душа, й рвонеться — вже вільна, без тіла — понад долинами і вибалками, квітами і травами, і оселиться десь на високій могилі. Зустрічатиме й проводжатиме козацькі чати, але вже мовчки.
Повернуло на вечір, до дна прогірклий полинами день спадав на землю жовто — сірою імлою. Двоє підорликів по крутій дузі бралися у ще не вичахле
