Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

Лаврін — збагненний і незбагненний Маркові. Він ним трохи зачудовувався і трохи підносився над ним у думках. Разом росли. Разом тинялися біля погаслих кабиць, ганялися за Шайтаном, в один день стали молодиками — їх записали до куренів і почали навчати бойної козацької справи. Лаврінові допомагав, скільки міг, дядько, але Перехрест ніколи нічого не споживав сам, ділився з Марком та іншими хлопцями. Потім Лаврінові знову поталанило — взяв його кошовий за джуру. Аби таке йому, Марку, то нічого ліпшого й не треба. Лаврін же навіть трохи гордував тією службою. Й не зажив там надії на який інший уряд. Навіть має серед старшини немало вороженьків. Марко сам такий: прив’яжи до верби — одгризеться, але ж буває, що не хочеться лягати спати без вечері, треба й схилитися, треба догодити — повеселити курінного, кухаря, затанцювати на батозі чи заспівати по — циганськи. Й тоді дадуть лусту, пустять вишкребти казана.

Десь глибоко в душі Марко відгадував, що та Лаврінова погорда є зовсім не погорда, а відомста за старцівське дитинство і певність, що дійшов зросту й сили — більше покривдити себе не дасть нікому; він, Марко, такої певності не мав, за неї любив Перехреста й трохи заздрив йому. В усьому іншому Лаврін — неначе дівчина, його душу легко сполохати бридким словом, він гидливий, і над тим Марко часто кепкував; з сором’язливості й ота Перехрестова погорда. Він зодягався в неї, як у сталеву кольчугу.

Найкраще їм бувало, коли вліті Лаврін одпрошувався у Сірка й вони удвох з Марком брали малого човна та поселялися на кілька днів десь на недалекому острові. Збирали чаїні та качині яйця, ловили малим волочком рибу, купалися. Жили в курені з гілля та очерету, запливали в очеретяні нетрі, вилазили на найвищі дуби. Все те — в доброму змаганні, в щирій приязні. Вночі прокидалися од моторошного реготу сови, вдавали один перед одним байдужість — випробовували себе. І мріяли. Про чати на Дикому Полі, про походи на Крим. Звісно — в одній команді. Там, серед плавнів, Лаврін та Марко й самі були, як молоді звірки, такі ж прудкі й дикі, чіпкі й гінкі — в одну мить могли видряпатися на височезне дерево, пірнути в воду й виплисти десь в очереті, пожувати його солодкий корінь чи з’їсти по сирій рибині.

Вони були крихітною часточкою плавнів. Проте Лаврін був трохи іншою, аніж Марко, часточкою. Лаврін жив з ними одним життям і любив їх споглядати. Він любив їхню сумовиту красу — чомусь з усього найсумовитішу. Його тривожив дощ у плавнях, лілеї в затишку, осінні верби, що тихо ронять на плесо схожі на човника листочки. Він милувався летом самотнього ворона, коли той викруглював дивовижні чаклунські кола, й відтавав душею біля диких каченят — малесеньких пухнастих грудочок, що, смішно хилитаючись, бігли до води. Потайки намагався намалювати (фарби випрохував або купував у монастирського богомаза) й вербу, і каченят, одначе те в нього не дуже виходило, тож не показував своїх малюнків нікому. Бо Марко вже й так підкепковував над ним; задивиться Лаврін на зграю рибок на бистрі або на пружечок сонця, що тане серед очеретяного волоття, а Марко тим часом або хвоста йому хмелевого причепить, або при гурті вимаже сажею вуха чи й просто візьме на висміхи. Й через те Лаврін пильно приховував той триб своєї душі, стидався його, бо й справді, хіба мусить кортіти козакові малювати півні та ружі? То з руки тільки дівчатам, а якщо вже щось малювати, то коні та думбаси, півонії ж та півники тільки так, для забавки.

Лаврін не помічав, як пролітали дні, він би й зовсім не вертався на Січ, а Марко починав нудьгувати. Лаврін — найближчий Марків товариш, але Марко й з іншими молодиками водив дружбу. Здебільшого Лаврін не міг прожити без Марка й дня. Іноді починав ревнувати. Здавалося б, мало бути навпаки. Лаврін і вродою вдатний, і у військових вправах спритніший, і грамотніший. Ще й увесь на виду, душа, як і кунтуш, розстебнута на всі застібки, ходить він навпрошки, а коли перечіпається, тільки дивується. Цим трохи схожий на отамана. Той перебрів огненнії ріки, а обдурити його в справах домашніх, житейських може й дитина. Потім сам здивується власній наївності й тому, що так легко дався на підмову. Марка ж обвести кругом пальця не вдається нікому. На дні його душі зачаїлася жарина недовіри, від якої зайнялася інша жарина — хитрості. Либонь, їх і закинула туди лиха доля, вона котила його з високого горба, через байраки і терни. Лавріна он прикохав сам кошовий отаман, а йому, Маркові, щоб добутися до гуртового казана, доводиться або пролазити попід руками, або хапати через голови. Змушений був і відманювати когось від казана й при тому дивитися чистими очима. І починав ненавидіти тих, хто при казані. А потроху — і всіх інших. І почував маленьку зверхність над ними. Й над Лавріном також. Тонко підмічав людські вади і вмів їх лицедійськи передавати. Багато знав про потаємний світ людської душі й просто про світ, найперше про Січ — що і в якому курені сталося минулого дня, про що говорили значні козаки на крузі, звідкіля прибули посли і хто їх приймав у військовій канцелярії.

Коли вони вдвох, Лавріна мало вабили парубоцькі грища, кінні перегони, всілякі змаги. Серед січових молодиків існувало запекле суперництво — скочити на необ’їждженого коня, переплисти Дніпро на порогах, схопитись «навхрест» або «попід силу». Марко сам до тих змаг не вдатний, одначе володів неперевершеним умінням звести в герці—задирацчі інших, Лаврін волів випробувати себе на тих же порогах наодинці, не любив виставлятися на миру. Так вони й жили, і всі трохи дивувалися їхній дружбі, але їм до того було байдуже. А потім у Лавріновому серці з’явилася Киліяна. Й Марко мовби віддаленів, але тільки ледь — ледь. Затинаючись, червоніючи, Перехрест гаряче й захоплено розповів Маркові про Киліяну. Марко зрадів щастю товариша. А сам прийшов у курінь, і стало йому чомусь сумно.

…Марко кліпнув очима, оглянувся. Хіба він не радий Лавріновому коханню? Щирому і світлому, якого, мабуть, ніколи не матиме сам. Чи ж його, татаркуватого, полюбить така дівчина, як Киліяна?

Донедавна про це не думав. Сам міг осміяти будь — чий ґандж. Коли допікав кого до живого, аж ніби почував радість. Підводив кого під курінного — й щось пощипувало в душі. Знав і те, що