Розфарбований птах, Єжи Косінскі

Ми вирушили до станції. У потязі було повно військових та цивільних. Він часто зупинявся біля розбитих семафорів, їхав далі та знову зупинявся між станціями. Ми проїжджали розбомблені міста, безлюдні села, покинуті автівки, танки, кулемети, літаки з відрізаними крилами та хвостами. На багатьох станціях за поїздом бігли люди в лахмітті, випрошуючи їжу та цигарки, а напівголі діти витріщалися на нас, роззявивши роти. До своєї станції ми дісталися через два дні.

Усі колії були зайняті військовим транспортом, вагонами Червоного Хреста і відкритими платформами, навантаженими устаткованням для армії. На перонах юрмилися радянські військові та колишні полонені в різноманітних формах, а поруч кульгали інваліди, обірвані цивільні та сліпі, що стукотіли ціпками по кам’яних плитах. То там, то тут сестри милосердя вели змарнілих людей у смугастому одязі; солдати змовкали, дивлячись на них — цих людей врятували з печей, вони поверталися до життя після концтаборів.

Я вчепився в Юрину руку й дивився на сірі обличчя тих людей, у їхні очі, що палали, мов у лихоманці, й сяяли, як уламки скла в попелищі згаслого багаття.

Неподалік від нас локомотив привіз на середину станції блискучий вагон. Із нього з’явилася іноземна військова делегація в кольорових мундирах з медалями. Швидко вишикувався почесний караул, і військовий оркестр заграв гімн. Елегантно вбрані офіцери і люди у смугастому одязі з концтаборів мовчки розминулися на вузькому пероні.

Над будівлею вокзалу майоріли нові прапори, а з гучномовців лунала музика, яку час від часу уривали хрипкі промови та привітання. Юрій подивився на годинника, і ми рушили до виходу.

Хтось із військових водіїв погодився підкинути нас до сиротинця. Вулиці були заповнені автоколонами і солдатами, на хідниках юрмилися люди. Сиротинець розташовувався за кілька старих будинків на бічній вуличці. З вікон визирала незліченна кількість дітей.

У вестибюлі ми просиділи близько години; Юрій читав газету, а я вдавав, наче мені все байдуже. Нарешті прийшла директорка і, привітавшись, узяла в Юрія теку з моїми документами. Вона підписала якісь папери, передала їх сержантові й поклала руку мені на плече. Я різко струснув її. Жіночим рукам не місце на еполетах моєї форми.

І знову час прощатися. Юрій був вдавано веселий. Він жартував, поправляв кашкета в мене на голові, затягав міцніше шворку на стосі підписаних Гаврилом і Митьком книжок, який я тримав під пахвою. Ми обійнялися, як двоє дорослих чоловіків. Директорка стояла поруч.

Я стиснув червону зірку, прикріплену до лівої нагрудної кишені. Це був подарунок Гаврила — зірочка з профілем Леніна. Тепер я вірив, що ця зірка, яка веде світом мільйони робітників до мети, принесе мені удачу. Я пішов за директоркою.

Простуючи людними коридорами, ми минули відчинені двері класних кімнат, де велися заняття. По всіх усюдах учні скубалися та кричали. Кілька хлопчиків, побачивши мою форму, тицяли на мене пальцями й реготали. Я відвернувся. Хтось кинув у мене огризком яблука; я пригнувся, і він влучив у директорку.

Перші кілька днів мені не давали спокою. Директорка хотіла, щоб я зняв форму і носив звичайний цивільний одяг, який присилав дітям Міжнародний Червоний Хрест. Я мало не вдарив виховательку по голові, коли вона спробувала зняти з мене форму. Вночі я ховав гімнастерку і штани під матрац, де вони були в безпеці.

Згодом моя давно непрана форма почала смердіти, але я однаково відмовлявся зняти її хоча б на день. Роздратована моєю неслухняністю директорка покликала двох виховательок і наказала їм зняти з мене одяг силоміць. За сутичкою спостерігав радісний натовп хлопчаків.

Я вирвався з рук незграбних жінок і втік на вулицю. Там я звернувся до чотирьох радянських солдатів, що повільно прогулювалися неподалік. Я пояснив жестами, що не можу говорити. Вони дали мені папірець, на якому я написав, що я син радянського солдата і чекаю на його повернення з фронту в сиротинці. Потім, ретельно добираючи слова, я написав, що ним керує донька капіталіста, яка ненавидить Червону армію і разом з виховательками, яких експлуатує, щоденно б’є мене через мою форму.

Як я і сподівався, моє повідомлення обурило молодих солдатів. Вони пішли зі мною всередину і, поки один систематично розбивав горщики з квітами в застеленому килимами директорському кабінеті, решта бігала за виховательками, ляскаючи їх та щипаючи за сідниці. Налякані жінки зойкали та верещали.

Після цього персонал дав мені спокій. Навіть учителі не зважали на мою відмову вчитися читати й писати рідною мовою. Я написав крейдою на дошці, що моя рідна мова — російська, мова країни, де більшість не експлуатує меншість, а вчителі не карають учнів.

Над моїм ліжком висів великий календар. У ньому я червоним олівцем закреслював кожен день. Війна на території Німеччини продовжувалася, і я не знав, скільки залишилося до її кінця, однак вірив, що Червона армія докладає всіх зусиль, щоб наблизити цей день.

Щодня я вислизав із сиротинця і купував на залишені мені Гаврилом гроші примірник «Правди». Поспіхом читав усі новини про нещодавні перемоги й ретельно роздивлявся світлини Сталіна. Це мене заспокоювало. Сталін мав бадьорий і молодцюватий вигляд. Усе було добре. Війна мала незабаром закінчитися.

Одного дня мене викликали на медичний огляд. Я відмовився залишати форму за дверима і проходив огляд, затиснувши її під пахвою. Після нього мене розпитувала якась громадська комісія. Один з її членів, літній чоловік, ретельно прочитав мої папери. Він доброзичливо звернувся до мене на ім’я і запитав, чи не знаю я, куди планували податися батьки, залишивши мене. Я вдав, наче не розумію. Хтось переклав його питання російською, додавши, що, схоже, знав моїх батьків до війни. Я недбало написав на дощечці, що мої батьки померли під час бомбування. Члени комісії підозріливо витріщилися на мене. Я холодно відсалютував і вийшов з кімнати. Наполегливий чоловік засмутив мене.

У сиротинці жило п’ять сотень дітей. Нас поділили на групи, що ходили на заняття до маленьких, погано освітлених кімнат. Багато хлопчиків та дівчаток були скалічені й поводилися дивно. У класах було людно. Парт і дощок не вистачало. Я сидів поруч із хлопчиком мого віку, що постійно бурмотів: «Де мій татко, де мій татко?» Він роззирався довкола, наче сподівався, що татко ось-ось вилізе з-під парти і погладить його спітніле чоло. Позаду нас сиділа дівчинка, якій вибухом відірвало всі пальці. Вона витріщалася на рухливі, як черв’ячки, пальці інших дітей. Помітивши її погляд, усі швидко ховали руки, наче боялися, що дівчинка їх