Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

що казав... Коли ми приїхали, я намагалася розвідати щось про тебе. Написала в аероклуб у Ґданськ. Там нічого не знали. В Сопоті тебе теж не було, сказали, що ти зник раптово, нікого не попередивши. Перша звістка про тебе дійшла до мене від мого батька. Але тоді вже було... — вона видихнула повітря, пригубила каву й докінчила: — по всьому...» Вона не має бажання розповідати про весь драматизм свого шлюбу, не хоче, щоб їй співчували, але вона чується неймовірно самотньою, їй хочеться комусь висповідатися, до когось пригорнутися, та тільки не сьогодні. Вона водить пальцем по столу, розмащуючи краплину кави, від чого та краплина стає схожою на квітку, маленьку червону квіточку. Вона зосталась сама, і єдина людина, яка їй по-справжньому близька сидить навпроти. їй хотілося запитати, чи він любив Ріту, але вона нізащо цього не бути питати, нізащо, принаймні не зараз. Далі вона пробує уявити собі їхню розмову, якби Ріта не загинула, а була б тут, все було б так само, чи якось інакше, ще холодніше...»

IX. Андреас

1

Коли я повернувся до Левка, він ніяк не міг второпати, що то все мало означати, я йому коротко розповів і сказав, що нам найкраще утікати до німців, бо тут нам спокою не дадуть. Левко теж зрозумів, що нова влада не для нас. Ми поналивали в гумові грілки самогону, решту закопали на городі, а раненько біля шостої вирушили в дорогу. Та недалеко зайшли. У кінці вулиці нас чекав «бобик», у ньому сидів полковник Скворцов і водій.

— Куди, пацани? — засміявся він. — На рибу? А вудочки де? Сідайте, підвезем.

Ми сіли, і повезли нас на Дзєржинського, де чекав сам генерал-лейтенант Окунєв у своєму кабінеті. Я чесно отетерів, щоб аж такі люди нами цікавилися? Скворцов пояснив нам культурно, взявши за вуха і методично покручуючи, що обдурити його ще нікому не вдалося. Ми клялися на чім світ, що й не збиралися, а він посміювався і далі крутив. Дорогою зупинила наше авто постова міліціянтка, яка регулювала рух.

— Дакумєнти папрашу.

Скворцов, уважно обстеживши її напнуті перса, запитав з усмішкою:

— Зачем тебе наши дакумєнти?

Але дівка насупилася і гаркнула:

— Павтаряю в паслєдній раз: дакумєнти!

Однак Скворцов, видно, мав цього дня грайливий настрій:

— А єслі нє дам?

За мить міліціянтка скинула з плеча гвинтівку:

— Давай, йоб тваю мать, ілі стрелять буду!

— Маладєц, девочка! — похвалив Скворцов і кивнув водію, щоб дав документи, а потім всю дорогу нахвалював її і обіцяв забрати до себе.

Не знаю, як Левко, а я відчував небувалий душевний трепет, коли заходив до цієї установи, про яку в нас у тюрмі легенди розповідали. Ми піднялися сходами, нас завели до кабінету, в якому були шкіряні фотелі й великий дубовий стіл. Полковник сказав, щоб ми навіть не сміли сідати, і ми слухняно собі стояли. Врешті з’явився сам генерал. Він оглянув нас з голови до ніг, тоді сказав полковникові, щоб той вийшов. Полковникові це не дуже сподобалося, але послухав. Коли за ним двері зачинилися, генерал сказав, що на нас покладають завдання державної ваги. Нам доручено простежити за одним сімейством, яке за годину сяде у потяг на Самбір. Він описав цих людей і вручив квитки. Ми не повинні нічого робити, лише за ними стежити і слухати, про що вони говорять і які мають плани. І як тільки вони десь зупиняться, відразу повідомити місцеве відділення НКВС.

— Всьо панятна? — перепитав він, зиркаючи на нас грізно з-під кудлатих брів. — Нікакой атсєбятіни! І штоб нікаму ні гу-гу!

— І панові полковнику? — перепитав я невинним голосом.

Генерал підійшов до мене, взяв двома пальцями за ніс, стиснув так, що у мене сльози на очах виступили і промовив:

— Я сказал: нікаму! Павтарі!

— Нікому.

— Ну, так піздейшн!

Я не второпав, що це було, але напровсяк перепитувати не став. Ми вилетіли з Левком з цього чудового закладу. На виході нас чекав Скворцов, він намагався довідатися, чого від нас хотів генерал, але я сказав, що це державна таємниця, і нас за її зраду можуть розстріляти. Скворцов похитав головою і послав нас туди, де ми ще досі не бували, але ми вирішили все ж піти на двірець. Сімейку ми вистежили швидко, це були дві пари: одна старша, друга молодша. Молоді мали з собою нарти і вбрані були по-спортовому. Виглядало на те, що вони збираються відпочивати. Розмовляли між собою німецькою, ми сиділи неподалік й уважно ловили кожне їхнє слово, але жодних своїх планів вони не зрадили, а може, обговорили їх ще вдома. Дівчина була гарна, я приховано милувався нею. Її кавалер, чи хто він там був, виглядав комічно: високий, худий, в окулярах і весь час метушився, пильнуючи за речами, так гейби віз там два кіля діамантів. Левко запитав мене, чи не варто б у них поцупити одну торбу, але я так на нього зиркнув, що він заспокоївся і перестав водити ласим оком по їхніх клунках.

В Самборі вони зійшли, поселилися у готелі, потім гуляли, вечеряли й зосталися в готелі на ночівлю. Наступного ранку вони рушили до Хирова, там знову заночували. Ми теж пішли спати, бо вирішили, що вони хіба зранку рушать далі, туди, де сніг, але ми помилилися. Вранці їх у Хирові вже не було. Якщо люди таємно серед ночі зникають, це недурно. Ми відразу пішли у відділення НКВС, я назвався секретним агентом і розповів про свою місію та закликав їх негайно обшукати хату, в якій зупинялася та чвірка. Але ми знайшли там лише нарти. Було зрозуміло, що вони зібралися перетинати кордон. Чекісти відразу скликали загін і рушили навперейми. Коли ми повернулися до Львова, то довідалися, що старих вдалося упіймати, а дівчина втекла. Щоправда її чоловіка чи кавалера було застрелено.

X. Стефан

1

— І що ти збираєшся робити далі? — запитала вона.

— Жити. Тягнути час. Але тут ми не зможемо довго затримуватися. Коли вони запідозрять, що я їх обманюю, підуть нашими слідами.

— Ти ще всього не знаєш.

— Чого саме?

— Жодного сейфу насправді нема. Мій тато вчасно вивів усі кошти до Швайцарського банку. Він відчував, що настають важкі часи. Тому ми й затрималися, бо треба було впорядкувати багато справ. Напередодні війни ми збиралися покидати Львів і їхати