Одне без одного - Анна Чмутова

— Дякую, — Віра бере до рук каву. Від чого вона в цьому житті не може відмовитися, так це від смачних напоїв на халяву.

— Слухай, Вір, я хотів тебе запитати, — говорить невпевнено, відпиває зі свого стаканчика.

— Питай.

— А що ти робиш увечері сьогодні?

Віра напружується. Вона знала, що Іван до неї небайдужий. Це відчувалось у легкій нерішучості, яка щоразу долала колегу в неробочих питаннях. Віра ніколи не відмовляла колезі — хоча б через те, що жодних пропозицій до сьогодні не надходило. А ще через те, що від Івана вона отримувала бажану увагу.

Малодушно? Так.

Неправильно? Мабуть.

Ставало їй легше? Лише на краплину.

— Я планую, Ваня, вечерю з чоловіком.

— Кхм, зі своїм? — брови чоловіка підлітають вгору.

— Так.

— Я думав, що ви розлучаєтеся, — тихо говорить колега.

— Ми тимчасово роз’їхалися, але не розставалися.

Віра не хоче посвячувати колегу в деталі. І не хоче давати йому жодних надій. Сама не хоче стати причиною зради. Доводиться брехати. Але неправда в її випадку — єдиний варіант.

— Тоді перепрошую, — Ваня кусає сінабон, задумливо його жує.

— Ти ж не в образі?

— Ні, все окей. Дякую, що одразу сказала.

Віра не квапить чоловіка йти. Вона все пояснила, він прийняв пояснення. Цього достатньо, щоб двоє дорослих адекватних людей одне одного зрозуміли.

— А ти його дійсно любиш? — несподівано питає Іван.

— Чоловіка?

— Так.

— Люблю.

— І це нормально — стільки часу з однією людиною?

— У сенсі «нормально»? Ти думаєш, що людей треба постійно міняти?

— Я не те сказав. Чи нормально тобі стільки часу з однією людиною. Не хочеться різноманіття?

— Як для чоловіка, який зараз цікавився моїми планами на вечір, ти занадто прямолінійний, — сміється Віра.

— Ну якщо мені нічого не світить у принципі, чому б не обговорити те, що мене цікавить з екзистенційного боку?

— І то так. Що тобі сказати, не знаю. Мені комфортно з чоловіком стільки років поспіль. У всіх, мабуть, по-різному. Можливо, ти не зустрів людину, з якою буде зручно завжди. А, можливо, це не твоя модель поведінки.

— А ти не занадто вмієш заспокоювати людей.

— А ти чекав від мене реального втішання? Тебе це хвилює?

— Я б не сказав, що занадто. Але мені вже тридцять чотири. А я не одружений, і стосунки серйозні були лише раз.

— Не раджу хвилюватися. Все ще попереду. Кажуть, що в сорок життя тільки розпочинається.

— Сумнівне заспокоєння.

— Яке вже є. Зареєструйся в Тіндері, якщо вже хвилюєшся.

— Думаєш, я не пробував?

— І що? Там теж все сумно?

— Я зрозумів, що мені важливо не тільки те, що всередині в людини, а ще й те, як вона ставить коми. З цим, відверто кажучи, напружена ситуація.

Віра сміється. А потім приходить начальник і тоном, що не буде терпіти сперечання, просить Івана повернутися до роботи. Сам же Олексій плюхається на стілець, де до цього сидів колега. Принюхується до неторкнутого Вірою сінабона.

— Ти де була вранці?

— У мене суд зрання, — зітхає Віра. — Тільки годину як звільнилася.

— А попередити?

— А що, ми до цього попереджали про затримання? — Віра хмурить брови.

— Розпустив я вас усіх. Хтось вже облизував сінабон? — переходить різко.

— А він має такий вигляд, ніби його облизали?

— Я не знаю. Бачу, що тільки не кусали.

— Я не облизувала, — відхрещується одразу ж.

— Ну тоді я в тебе його вкраду. Як компенсацію за стрес. Зранку нічого в рот не лізло.

— Яку компенсацію?

— А, я ж не сказав, — Олексій ляскає себе долонею по лобу.

— Що трапилося?

— Тут до нас вранці приходив мужик. Із претензією до тебе.

— Який мужик?

— На жаль, він не представився. Відмовився це робити банально. Ніхто з дівчаток на ресепшені його не впізнали.

— А камери?

— Ми ж їх учора ввечері віддали на технічне обслуговування. А, ти вчора раніше пішла, не знаєш. У нас вчора полетіло все системне обслуговування. Довелося до восьмої стирчать тут і чекати на майстра. Виявилось, що полетіли контролери. Короче, лайно. І до наступного понеділка камер у нас немає.

— І якою була претензія чоловіка?

— Він говорив, що ти зруйнувала його життя.