Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Провівши пані, Мартоха вернулась до хати й кликнула Дарку.

— Йди й ти, недоторкана!

— Куди? — обізвалась Дарка, що сиділа з Пріською на полу, ще жовта після нападу пропасниці, але вже не гаряча й прочумана.

— До двора, — відповіла мати, — я буду стежки грасувати, а ти замітати.

— А Пріська?

— Як то ти за Пріську журишся, чи ба! Як до роботи, то й за Пріську згадала!.. Пріську батько поглядить. Занеси-но її до батька, онде до стодоли.

— А батько схотять глядіти? — питала неймовірна Дарка.

— Кажу, неси, то й неси! Мені твоєї гуторки не потрібно! — гукнула Мартоха так, що Дарка поспішилася з Пріською за двері.

Перейшовши через ясний двір і вступивши на тік у темну клуню, Дарка одразу не могла розгледіти, де сидів батько, і кликнула:

— Тату, тату, а де ви-те?

— А чого тобі? — озвався ядушливий голос з кутка.

Се там на соломі лежав Дарчин батько, Семен Білаш. Він часто так лежав не тільки в свято, як то всі добрі люди роблять, але і в будень. Найчастіше він лежав так з похмілля, порозгонивши дітей в хаті та набившися жінки, що ніколи йому «не мовчала» ні тверезому, ні п’яному. Та тверезий ще він їй мовчав. Тверезий він мовчки згоджувався, що вона всіх «іздержує», що тільки за нею й дихає вся родина, та й він сам, — мовляла жінка, — «ядуха проклята», «п’яниця невсипущий». Він тямив добре, що жінка правду каже. Він і п’яний це тямив, але тоді та правда лютила його. Може, якби він був такий багатир та ще й сам дужий-здоровий і до всякої роботи здатний, як-от хоч би сусід Яким Гречук, а жінка недолуга і вбогого роду, як Гречучиха, то він би не був такий лихий п’яним. Він би, може, сміявся, пританцьовував п’яний, лицявся б до жінки, скручував би її навколо себе, мов у танці, називав би її «робітничкою» своєю, «хадзяєчкою» і хтозна-як ще, поки б і вона подобріла та й собі засміялась би, що старий «чудака з себе робить». Адже так завжди буває у Гречуків, коли Якимові Гречукові трапиться прийти додому «під охотою» (правда, Якимові воно не так часто трапляється, як Семенові, — так багатир же такої біди не має, щоб мусив заливати). Уляна Гречучиха сама знає, яка там з неї «хадзяєчка» та «робітничка», — за Якимом же тільки й на світі держиться, — вона Бога хвалить, що її чоловік жалує, то ще добрий чоловік. Але й Семен такої жінки не зачіпав би. «От, бігма, не зачіпав би, — думав він собі не раз, — хоч нехай би й різно називала, так, як і моя. Коли ж бо моя сама, як мур, а на мене каже „ядуха“! Чорт їй винен, що така багатирка з білої хати та за мене в курну хату пішла. Що вона має мені дотинати? Я їй покажу!..» І ядушливий Семен «показував» жінці сп’яна усю, скільки мав, свою силу, так що вона при всьому своєму здоров’ї не вміла оборонитись від нього. Але після бійки Семен лежав на соломі, і всі кості йому боліли, і в грудях рипіло, і заздро і неначе сором було йому дивитись, як Мартоха, ще проворніша зо злості, ніж звичайно, звивалася коло господарства, даючи лад і в хаті, і надворі та гукаючи на діти згрізна, по-господарськи. Так нібито не її було бито, а його, бо він лежав «як збитий», «ні до чого», а вона «от-таки, як мур», мовляв Семен.

Але сього разу Семен лежав не з похмілля і не після бійки. Він вже третій день був тверезий і третій день лежав. Відколи описали бидло за податки, відколи Мартоха визволила те бидло, виблагавши в пана грошей на відробіток, а сама того ж таки дня побігла до волості на скаргу проти чоловіка, — так Семен і зов’яв. Мовчки вислухав він рішенець у волості, що вже тепер не він, а жінка має перед вести в господарстві, «бо вона податки платить, то її й право в хазяйстві буде». З яких законів волосні судді висудили той рішенець, того ні Семен, ні Мартоха, ні самі судді не знали, але про писані закони якось ніхто не думав при тому. «Согласен?» — спитали в Семена. «Та… що ж…» — мовив він; похнюпившись, і знов замовк. Дорогою з волості додому жінка ще пояснила йому той рішенець просторо: «Тепера вже не діждеш мене бити, тепера моє право в хаті: схочу — дам на горілку, не схочу — не дам, схочу — дам їсти, не схочу — й так буде, а що сам візьмеш — позиватиму, як злодія». Даремно Семен змагався, що такого «права» нема, щоб жінка чоловіка голодом морила, — Мартоха доводила, що нема ж і такого, щоб «дармоїдів» годувати: «Як заробиш, так і з’їси. Бездаремно морити не буду, та й не годуватиму дурно, не бійся». І в перший же день дотримала слова. Семен з досади заліг і не йшов ні до якої роботи. Мартоха не говорила до його і не кликала ні до обіду, ні до вечері. Так він і заночував у клуні, не ївши. Другого дня по сніданні Дарка, крадькома від матері, принесла батькові шматок палінки: «Їжте, тату, хутчій палінку, а часнику не можна, бо мати почують, що ви-те їли, та будуть сварити». — «Я не хочу їсти», — сказав тихо Семен, та так подивився, що Дарці аж на плач зібралося. До вечора зовсім охляв і став кашляти та стогнати вголос. Жінка вже сама винесла йому в мисчині кулешу, як діти полягали спати, але він мовчки штовхнув ту мисчинку, вивернув куліш і знов обернувся до стіни.

Мартоха постояла над ним мовчки, потім здійняла з долу мисчинку, обтерла фартухом і пішла повагом до хати. Семен знов заночував у клуні. Ранком діти підгледіли і матері сказали, що «тато їли гнилиці під грушкою та все оглядалися, а впосля ще назбирали та й в ямку закопали». Мартоха саме надумувалась над тим, як би його обійтися з чоловіком, коли тут надійшла пані з тією «розмовою». Тоді Мартосі впало на думку взяти й Дарку з собою до двора на роботу, — «вже не така мала, все хоч десятку відробить», — та ще маячіла й невиразна думка, що, може б, варто Дарку частіше панам на очі накидати. «А дитини і той