Старо-світські батюшки та матушки - Іван Семенович Левицький
Але це була остання гусарська розвага в Богуславі. Настала весна; зазеленіли верби над Россю; зазеленіла трава над берегами. Казанцев раз якось одного дня приніс Олесі страшну звістку: гусари мали весною виступати з Богуслава.
Олеся зблідла, аж пополотніла, як смерть, потім трохи одійшла, заридала й впала Казан-цеву на груди; вона обхопила його руками так міцно, неначе боялася, що її от-от кинуть з мосту в воду.
Казанцев сидів, наче витесаний з каменя,– він думав за свою Хайку.
– Мій милий, мій дорогий! Як ти поїдеш, я вмру за тобою; я не переживу однієї години без тебе. Цей дім, цей Богуслав – усе буде для мене гірше за смерть, гірше за пекло,– говорила Олеся ридаючи.
– Не плач, не журись, моє серце! Я тебе не забуду, ніколи не забуду,– втішав її Казанцев.
– Та що мені з того, що ти не забудеш, коли я тебе більше не бачитиму.
– Я тобі покину свій портрет, а дасть бог, я до тебе приїду, то й побачимось.
– Приїдеш... Поїдеш та й забудеш мене. Я тебе ні за що в світі не покину; я ладна їхати за тобою! Я піду пішки слідком за тобою!
«Оце причепилось лихо! Ще справді побіжить за мною слідком навздогінці!» – думав Казанцев, усе гадаючи-думаючи за свою Хайку.
– Я ладна йти з тобою на край світа! Піду за тобою, де ступить твоя нога; буду їздити з тобою й дивитись на тебе. Серце моє! не кидай мене, бо я вмру за тобою! Я тебе одного полюбила щиро, гаряче, як нікого в світі ніколи не любила! Візьми мене з собою! – крикнула Олеся й знов кинулась милому на груди, здавила його в своєму обнімочку.
Казанцев сидів і тільки поглядав на двері,– він боявся, щоб часом благочинний не надійшов і не застукав його в такій позі.
– Милий мій, моя рибонько! Я поїду з тобою! Візьми мене, бо я побіжу слідком через базар за твоїм конем.
«Оце напасть, та й годі!– думав Казанцев, котрому Хайка вже дала певну обіцянку, що втече з ним від батька.– Як же оце я буду викрадати їх заразом?»
– Добре, добре, моя рибонько! Я тебе візьму з собою: під'їду кіньми під садок пізненько, а ти вийдеш до мене через сад, та й полинемо далеко, далеко!
– Далеко, далеко, моє миле серце! Там тільки я буду навіки щаслива з тобою.
Олеся скочила з місця, страшно зареготалась, почала бігати по світлиці, ламала руки, закидала назад голову, кидалась Казанцеву на груди, ридала й знов бігала по хаті й реготалась. Казанцеву здалось, що вона збожеволіла, зовсім зійшла з ума. Він виглянув у сіни, причинив двері й усе полохливо оглядався на всі боки, доки Олеся втихла. Вона сіла коло його, поклала голову на плече й неначе заснула.
Сінешні двері рипнули: то Балабуха пройшов в свій кабінет через сіни. Казанцев тихенько підвів Олесину голову, взяв шапку й тихо, по-котячій, вислизнув з хати.
«Ну, напитав собі біду! – думав Казанцев, вертаючись в винарню до чудової Хайки,– це якась і справді скажена попадя: вона й справді бігтиме за мною серед дня через увесь Богуслав, бігтиме слідком за нашими гусарами. Насміється з мене увесь полк. Потривай же, матушко! Я тобі встругну штуку».
Минув тиждень, минув другий. Зацвіли сади. Заспівали соловейки в лозах та в садах понад Россю. Весна розпишнилась, як молода дівчина. Олеся походжала по своєму садку й тільки й думала та марила про той день, коли вона виїде з Богуслава з своїм милим. Тільки що вона спустилась по стежці до Росі, її догнав Казанцев.
– Завтра світом ми виступаємо,– сказав він на саме вухо Олесі,– не спи та жди мене. Я серед ночі тихо під'їду під твоє вікно й постукаю в шибку. Одчиняй вікно й будь готова. Я тебе звелю одвезти в ту корчму, що стоїть в лісі по дорозі на Корсунь,– там мене ждатимеш. Я вернусь до полка, бо мені треба раненько виступити з полком, а потім пошлю вперед фургон. Ти сідай в той фургон і позавішуй вікна. Я тоді сяду з тобою, й покатаємо по світі вдвох, моя мила! А потім приїдемо в Петербург; побачиш наші палаци; будемо танцювати на наших балах. Будемо щодня пити шампанське, чорт би його взяв!..
В Олесі затрусились ноги. Вона повела за руку Казанцева в гущавину з верб та вишень, де на заході сонця розливались піснями соловейки. Вони сіли на камені над самою водою. Широка Олесина сукня впала на молоденький очерет, котрий витикався з води кругом каменя, як зелене руно. Олеся кинулась Казанцеву на груди.
– Годі, годі, моє серце, обніматись! Мені час додому,– треба зібратись в дорогу.
Казанцев поцілував Олесю, схопився й побіг на гору. Олеся сиділа на камені, неначе нежива, потім встала й тихо вийшла на гору. Спинившись коло альтанки, вона обвела очима Рось, свій садок. Вечір горів тихим полум'ям на скелистому березі за Россю, на густому садку; горів червонуватим світом на високому шпилі внизу по Росі, де стояв монастир, на білих стінах монастиря. Олеся глянула на всю ту красу, згадала свого мужа й почувала, що їй не жаль кидати нікого й нічого. Дітей в неї не було, свого мужа вона не любила.
«Тебе тільки, мій милий, я люблю, тебе одного на всьому світі! Тебе одного мені жаль!» – думала Олеся, до пізньої ночі гуляючи по садку.
Олеся повечеряла з Балабухою й за вечерею до його й слова не промовила. Балабуха звик до того й не дивувався. Зачинившись в своїй спальні, Олеся повиймала з скрині свої кращі сукні та деяку одежину, зав'язала в здорову хустку, погасила свічку й, не роздягаючись, лягла на ліжко й прикрилась укривалом. Вона ждала й прислухувалась. Од страшної напруги фантазії вона то холола, то пашіла огнем, неначе в пропасниці. Годинник в залі продзвонив дванадцять, а Казанцева не було. Час тягся, як важка хвороба. Вже вдарило першу годину, надворі було тихо й мертво. Коли це, чує Олеся, щось тихо стукотить на улиці: віз під'їхав і спинився. Щось захрущало коло тину. Олеся скочила з ліжка. Кров ударила їй у голову. Уся хата неначе освітилась
блискавкою. В очах в Олесі неначе посипались іскри, замиготіли, й забіліли, й десь розсипались. Вона кинулась до вікна; під вікном було знать темну, рівну, тонку постать. Олеся впізнала Казанцева й
