Вбити пересмішника - Харпер Лі

Містер Тейт сказав:

— А, дійсно, це було її праве око. Праве око, містере Фінч. Тепер я пригадав, обличчя в неї було розбите з цього боку...

Містер Тейт знову зморгнув, ніби до нього щось дійшло. Потім він обернувся і подивився на Тома Робінсона. Ніби інтуїтивно, Том Робінсон підняв голову.

Щось стало зрозуміло й Атикусу, бо він підвівся з-за столу.

— Шерифе, прошу вас повторити те, що ви сказали.

— Це було її праве око, я ж сказав.

— Ні,— Атикус підійшов до столу секретаря суду і нахилився над його рукою, яка з несамовитою швидкістю виводила слова. Рука зупинилася, перегорнула сторінку блокноту, і секретар зачитав: «Містере Фінч, тепер я пригадав, обличчя в неї було розбите з цього боку».

Атикус подивився на містера Тейта.

— Ще раз, Геку, з якого саме боку?

— З правого, містере Фінч, але в неї ще були синці — хочете послухати про них?

Атикус уже хотів був поставити нове питання, але передумав і сказав:

— Так, які ж у неї ще були травми?

Коли містер Тейт відповідав, Атикус обернувся і поглянув на Тома Робінсона, ніби хотів сказати: ми про таке не домовлялися.

— Руки в неї були всі в синцях, і вона показала мені свою шию. На горлі були чіткі сліди від пальців...

— Кругом на усій шиї? І ззаду також?

— Я б сказав, що сліди були на всій шиї, містере Фінч.

— Ви впевнені?

— Так, сер, шия у неї тоненька, будь-хто може її охопити кругом...

— Просто відповідайте на питання — так або ні, шерифе, будь ласка,— сухо зауважив Атикус, і містер Тейт замовк.

Атикус сів на місце і кивнув окружному прокурору, який похитав головою, показуючи судді, що більше не має питань, той, своєю чергою, кивнув містеру Тейту, який незграбно підвівся і вийшов з-за стійки для свідків.

Унизу, під нами, люди крутили головами, човгали по підлозі ногами, перекладали немовлят вище на руках, а декілька дітлахів стрімголов вибігли з зали суду. Негри у нас за спиною тихенько шепотілися між собою; Ділл розпитував превелебного Сайкса, що воно все означає, але превелебний відповідав, що не знає. Досі було доволі нудно: ніхто не метав громи та блискавки, не виникало запеклих дебатів між сторонами, ніяких драматичних поворотів; присутні, здавалося, були розчаровані, що Атикус поводиться буденно-доброзичливо, ніби йдеться про якесь питання щодо власності. З його дивовижним умінням угамовувати штормові моря навіть справа про зґвалтування видавалася сухою як проповідь. У моїй пам’яті згладилися жахливі спогади про запах перегару і хліву, про похмурих чоловіків із сонними очима, про хрипкий голос із темряви: «Містере Фінч? Вони вже поїхали?» За денного світла наш кошмар розвіявся, й усе закінчиться добре.

Всі глядачі почувалися так само невимушено, як суддя Тейлор,— окрім Джемі. Він скривив рот у багатозначну напівпосмішку, зблискуючи очима на всі боки, і сказав щось про підтверджувальні докази, тож я зрозуміла, що він хизується.

— ...Роберт Е. Лі Юел!

У відповідь на гучний голос секретаря підвівся приземкуватий чоловік, схожий на бійцівського півня, і бундючно попрямував до стійки для свідків; коли виголосили його ім’я, шия у нього почервоніла. Коли він розвернувся до публіки, ми побачили, що й обличчя в нього таке саме червоне, як шия. А ще ми побачили, що він зовсім не схожий на свого тезку-генерала. Над лобом у нього стирчала копиця щойно помитого негустого волосся, ніс він мав тонкий, гострий і блискучий, а підборіддя майже зовсім не було — здавалося, воно одразу переходило в обвислу, зморшкувату шию.

— ...і хай допоможе мені Бог,— прокрякав він.

Кожне невелике місто на кшталт Мейкома має родини, схожі на Юелів. Жодні економічні коливання не впливають на їхній статус — люди типу Юелів живуть, ніби гості у своєму окрузі, як у часи процвітання, так і в період глибокої депресії. Жоден інспектор з відвідуваності не в змозі примусити їхніх численних нащадків ходити до школи; жоден санітарний інспектор не може впоратися з їхніми вродженими вадами, різноманітними глистами і хворобами, викликаними проживанням серед бруду і нечистот.

Мейкомські Юели оселилися за міським звалищем у колишній негритянській хижі. Дощаті стіни хижі вони замінили листовим гофрованим залізом, дах покрили розплющеними молотком бляшанками, тож тільки загальна форма натякала на первісний вигляд цієї споруди: квадратна, з чотирма крихітними кімнатами, що виходили у вузький короткий коридор, ця хатина непевно трималася на чотирьох нерівних брилах піщаника. За вікна правили дірки у стінах, які влітку прикривалися смугами брудної марлі від комашні, що бенкетувала на мейкомському звалищі.

Втім, комашні небагато чим було поживитися, бо Юели щодня переривали все звалище, і завдяки (неїстівним) плодам їхньої працьовитості ділянка навкруги хижі набула вигляду ігрового майданчика божевільної дитини: за паркан правили зламані гілки, палиці від мітел, держаки від реманенту, на яких стирчали іржаві молотки, погнуті граблі, совки, сокири, сапки, мотики, прикріплені колючим дротом. За цією барикадою проступав захаращений двір, у якому стояли напіврозвалений допотопний «фордик» на якихось брилах замість коліс, зламане стоматологічне крісло та старезний холодильник, а поміж них валялися драні черевики, розтрощені радіоприймачі, рами від картин, скляні банки, серед яких у надії знайти собі харч сновигали худі попелясті кури.

Проте один куток цього двору викликав подив мейкомців. Уздовж паркана рядком стояли шість облуплених емальованих відер з розкішними геранями, такими доглянутими, ніби належали вони самій міс Моді Аткінсон, якби міс Моді допустила якусь там герань на свою територію. Люди казали, що їх вирощує Меєла Юел.

Ніхто докладно не знав, скільки там було дітей. Одні казали, що шестеро, інші — що дев’ятеро; коли хтось там проходив, то з вікон завжди визирало декілька замурзаних фізіономій. Власне, ніхто там особливо не ходив, хіба що на Різдво, коли церкви роздавали подарунки біднякам, а мер Мейкома дуже просив городян допомогти сміттяреві та самим відвезти на звалище ялинки й усякий мотлох, що набирався за свята.

Атикус возив нас туди минулого Різдва, виконуючи прохання мера. Ґрунтова дорога вела від шосе, повз звалище, до негритянського поселення, розташованого ярдів за п’ятсот від Юелів. Треба було або задки вертатися на шосе, або подолати всю дорогу і розвернутися в самому кінці; але більшість людей розверталися просто на негритянських подвір’ях. У морозних грудневих сутінках хатки видавалися доглянутими й затишними: з димарів піднімався синюватий димок, ґанки янтарно