Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- Вiд тебе, любий Петре, все прийму, спасибi за щирiсть твою, спасибi за твоє щире товариство. Нiколи тобi цього не забуду. Ти зробив мою Чубiвку славною, зробиш i Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали, а увесь свiт щоб забiгав у нього приязнi та побратимства. Чи Марко iде з тобою?
- З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.
- Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут письменного чоловiка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над тим гуртком, що на Сiч iде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як тодi з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене недавно гостює, а йому дуже скучиться за Сiччю. Хотiв сам iти, та небезпечно одного чоловiка самого пускати. Вiн не лише дорогу на Сiч знає, а ще й порадить тобi в потребi, розумна голова.
Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв на Сiч своїх учнiв одягнених, обутих i узброених. Кожний дiставав ще по коневi, якi йшли вiдтак на власнiсть сiчового товариства. До того додавав вози з харчами для усiєї чети.
Так було i тепер. Вибиралось сорок козакiв. Була то на той час сила, яка в дорозi не пропаде й оборониться вiд напастi.
Як мали вже виїздити, був лагiдний зимовий день. Трошечки притрясало снiгом. Козаки поставали на конях на майданi редути. Тут зiбралися всi, щоб попрощати товаришiв в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з свiтлицi сотника. Вiн вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.
Петро, знiмаючи шапку, вклонився низенько сотниковi й цiлому товариству i каже:
- Благослови, пане сотнику, твоїх вiрних товаришiв у далеку дорогу. Спасибi тобi за науку, за твою ласкавiсть, що нас, сирiток, пригорнув до себе. Вибач нам за нашу неслухнянiсть, коли тебе дечим образили. Дай боже нам здоровля побачитися. Твоєї редути повiк не забудемо.
На те сотник:
- Нiчим ви мене не обидили, мої голуби. Тiшуся, що я вас в людей вивiв, хоч жаль менi з вами розставатися. Служiть так вiрно матерi Сiчi на Українi, як менi служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю, нехай вас рятує свята Покрова вiд усякої пригоди.
Петро поцiлував сотника в руку, а сотник його обняв i перехрестив. Те саме зробив i з Марком.
Петро приступив ще i до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв i голубив Петра, мов рiдного сина.
- Боже вас провадь. Во iм'я отця i сина, i святого духа, амiнь!
Петро був зворушений. Скочив на коня й став напередi. За плечима в нього були, крiм рушницi, ще й сагайдак зi стрiлами та срiблом кований лук, подарунок князя. Задудонiли на мостi й рушили в село мовчки. Вали редути заповнилися народом, який вигукував i вимахував шапками.
А на селi згуртувалися всi на майданi коло церкви. Не було дитини, яка б сидiла в хатi. Багато людей повилазило на стрiхи, щоби лiпше видiти.
Перед церквою стояв пiп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед церквою з своєю четою в порядку.
Пiп вiдчитав молитву й кропив козакiв свяченою водою. Мiж народом почувся плач. Вiдтак ходив помiж ряди козацькi й давав цiлувати хрест.
Петро знову став насерединi, перехрестився тричi i рушив. Народ супроводжував їх благословенням. Жiноцтво плакало. Залунала пiсня i покотилась широкою луною по степу…
Засвистали козаченьки
В похiд з полуночi -
Заплакала Марусенька
Свої карi очi…
У хатi вдови Прокопихи стояла на порозi її дочка Настя. Вона затиснула блiдi уста i дивилася на вiд'їжджаючих козакiв, мов сонна.
Коли чета виїздила з ворiт села, вона заломила руки i влетiла у хату:
- Мамо, моя мамо, нема вже його, що менi робити?
- Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?
- Мамо, чи є хто такий iнший мiж усiм козацтвом, як цей Петро? Боже мiй, боже! Чого я його так полюбила?
Вона плакала, ломлючи руки.
- А хiба ж вiн тебе любить так?
- Не знаю я того, мамо, вiн менi того нiколи не говорив, не знаю, чи дивився на мене…
- Дурна дiвчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з голови…
- Нi, мамо, не можу я його з серця викинути. Який вiн гарний, який бравий козак. Я би за ним на край свiту пiшла, якби лише словечко сказав… Не жити менi без нього…
Настя, мов божевiльна, вибiгла прожогом з хати i пропала.
А далеко iз степу лунала ще козацька пiсня…
Пiд рiздво виловили рибалки молоде Настине тiло з-пiд льодової кори Синюхи.
Козацька чета щораз вiддалялася вiд редути. На полудне погодували коней, перекусили i йшли далi. Петро їхав iз Марком та сiчовим товаришем Пугачем напередi. Всi були веселi. Марко каже:
- Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлi на огонь летiли, чудом божим спаслися.
- Ми були ще дiти. Тепер зробили б iнакше. Ось хоч би те: чого ми не перезимували в дiда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.
- Але нiчого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвiду набралися i на людей вийшли.
- Як бiду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, - каже Пугач, - не одну я бiду перебув, i з тим менi добре жити на свiтi.
- А яку ви, батьку, найтяжчу бiду перебули?
- Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хiба богу подякувати.
- А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? - питає Марко.
- Пiдождiть, станемо ночувати, тодi й розкажу. Може, й iншi схочуть послухати.
Сонце вже зайшло, i стало смеркатися. На землю насiла мряка. Поставили чотири вози, якi з ними везли провiзiю, поприпинали конi й розвели чималий огонь. Всерединi, мiж возами, розiп'яли шатра. На трьох коликах розiп'яли перед шатром великий котел i стали варити кашу. Накидали туди капусти i м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачевi, що обiцяв, i всi стали його просити, щоби розповiв їм про похiд Наливайка з Лободою та їх розгром.
Пугач подумав хвилину i каже:
- Нема поганiших людей на свiтi, як тi
