Степовий вовк - Герман Гессе
Проте за цю муку схвильований глядач, а з ним і самий вовк, був винагороджений у другій частині вистави. Після того як до тонкощів продумана програма приборкування була виконана і приборкувач переможно, з солодкою усмішкою схилився над вовком та ягням, ролі помінялися. Мій двійник, глибоко, улесливо вклонившись, раптом поклав батога вовкові до ніг і на очах у мене зробився таким самим тремтячим, змарнілим і нещасним, як щойно був звір. Зате вовк усміхнувсь, облизався, пригніченість і облудність його де й ділися, погляд прояснів, тіло стало пружне й гарне у своїй відновленій дикості.
Тепер уже наказував вовк, а чоловікові доводилося слухатись. Діставши наказ, чоловік опустився навколішки, висолопив язика, вдаючи вовка, й почав пломбований ми зубами здирати з себе одежу. Він ходив, залежно від того, як йому наказував приборкувач людей, то на двох то на чотирьох, просив, прикидався мертвим, возив на, собі вовка, подавав йому батога. Він з собачою відданістю, радо йшов на кожне приниження, на кожне спотворення своєї натури. На сцені з'явилася гарна дівчина, підійшла до вимуштрованого чоловіка, почухала йому підборіддя, потерлася щокою об його щоку, проте він лишився стояти на всіх чотирьох, лишився твариною, по трусив головою і вищирив на дівчину зуби так злісно, по вовчому, що вона втекла. Вовк дав йому плитку шоколаду, але він зневажливо обнюхав її і відштовхнув від себе. Нарешті на сцену знов принесли біле ягня та гладкого плямистого кролика, і вимуштрований чоловік вклав усю душу у свою гру, щоб якнайкраще відтворити вовка. Він схопив переляканих тваринок і почав пальцями й зубами роздирати їх на шматки, жадібно смакуючи живе м'ясо, впиваючись теплою кров'ю. Губи його кривилися в хижій посмішці, очі заплющувалися з великої втіхи.
Охоплений жахом, я вискочив у двері. Я побачив, що цей магічний театр не був самим лише раєм, за його знадливими лаштунками ховалося страшне пекло. О господи, невже й тут не було порятунку?
Я налякано бігав коридором, відчуваючи в роті смак крові й смак шоколаду, і той, і той однаково гидкий, палко хотів утекти від тієї каламутної хвилі, жадібно шукав у собі самому приємніших, не таких страшних образів. «О друзі, не треба цих звуків!» ― заспівало щось у мені, і я з жахом згадав моторошні фотографії з фронту, які мені траплялося бачити під час війни: купи скорчених, перемішаних трупів, яким протигази перетворили обличчя у вишкірені диявольські пики. Який я тоді був ще дурний і наївний, коли мене, гуманіста й противника війни, лякали ті знімки! Тепер я знав, що хоч би безглузді думки і образи, хоч би які страхітливі, хоч би які шалені й лихі, брутальні зродилися в мозку якогось приборкувача звірів, якогось міністра, генерала чи божевільного, в мені живуть такі самі, нітрохи не кращі.
Раптом я з полегкістю згадав про двері на почата коридора, в які так захоплено кинувся вродливий юнак На них було написано:
УСІ ДІВЧАТА ТВОЇ
І мені здалося, що кінець кінцем і справді нічого привабливішого за це немає. Радий, що зможу втекти від проклятого вовчого світу, я зайшов у ті двері.
На мене війнули пахощі весни, я поринув у чарівну атмосферу своїх хлоп'ячих і юнацьких років, таку дивовижно знайому, що я аж здригнувся, і в жилах у мене так само завирувала кров, як тоді. Те, що я недавно робив і думав, те, чим я досі був, лишилося позаду, розтануло, я знов став молодий. Ще годину, ще кілька хвилин тому я вважав, що дуже добре знаю кохання, пристрасть, жагу, але то були кохання й жага літнього чоловіка. Тепер я знов був молодий, і те, що я почував у собі, цей гарячий вогонь у крові, цей могутній, непереборний потяг, ця нестримна жага, від якої все топиться, мов від березневого вітру,― все це було молоде, нове, справжнє. О, як спалахнуло забуте полум'я, гучно відгукнулося в мені минуле, як закипіла, заіскрилася із мені кров, як заспівала й заволала душа! Я був п'ятнадцятирічним чи шістнадцятирічним хлопцем, весь ― порив і шанолюбство, голова моя була сповнена латинськими та грецькими словами й чудовими віршами, уява заполонена мистецтвом, але ще набагато глибше, дужче й страхітливіше, ніж це пекуче полум'я, горів і палахкотів у мені вогонь кохання, голод статі, нищівне передчуття насолоди.
Я стояв на вершині скелястого пагорба над своїм рідним містечком. Пахло весняним вітром і першими фіалками, в містечку внизу блищали річка й вікна мого батьківського дому, і все, що я бачив, чув, відчував навколо, було таке бурхливо наповнене, таке первісно нове і ясне, таке глибинно яскраве, як колись у найкращі, найпоетичніші години моєї ранньої молодості. Я стояв на пагорбі, і вітер бавився моїм довгим волоссям; замріяний, охоплений любовною тугою, я неуважно простяг руку, зірвав з куща бруньку, яка ще тільки почала розпукуватися, підніс до обличчя, понюхав ― уже від самого цього запаху мене обпалив спогад про те, що тоді сталося,― потім узяв її в губи, які ще не цілували жодної дівчини, й почав жувати. Відчувши в роті терпкий, духмяно-гіркуватий смак, я враз чітко збагнув, що зі мною відбувалося. Я наново переживав одну годину з часів своєї ранньої молодості, одну неділю напровесні, коли, гуляючи самотою за містом, зустрів був Розу Крайслер, несміливо привітався з нею і відразу шалено в неї закохався. Тоді я стояв, сповнений боязкого очікування, й дивився на дівчину, що замріяно йшла самотою нагору, в мій бік. Ще не помічаючи мене, дивився на її волосся, заплетене в дві тугі коси, з яких на щоки все-таки вибивалося кілька пасом, здіймаючись від грайливих доторків вітру. Я вперше в житті побачив,
