Весілля в монастирі - Оксана Дмитрівна Іваненко
— Вона вас дуже поважає і любить, — тихо заперечила Літа.
— Хіба в цьому справа, — гірко усміхнувся полковник. — Я боюся за неї, і за дівчаток, і за цього маленького багатого спадкоємця її Митюні. Адже все зараз котиться до загибелі, повірте мені, ми стоїмо напередодні жахливих, несподіваних подій. У мене вся надія тільки на армію, тільки на армію, але ж армія сильна своїм командиром, солдати йдуть за командиром. А хіба один такий Голубцов в армії? А інші, може, й розумніші, але хитріші честолюбці. Думати, думати треба, і не про своє місце й вигоди, а про всю батьківщину, і не робити кричущих дурниць на позиції. Микола повинен, повинен зректися престолу на користь брата. Ну, а кого ж іще? Повинен дати справжню конституцію народові. Але головне, головне — перемогти німців, і на фронті, і тут, при дворі, вигнати їх і тут, і там з нашої землі. Пробачте, я заговорив вас. Ви самі завжди мовчите.
— Я не належу до того оточення, що Варюша, — знову тихо, наче пояснюючи, мовила Літа. — Я живу і працюю зовсім серед інших людей. Навіть з журналістами і газетниками — колегами чоловіка — я менше близька, ніж з батьками своїх учнів — залізничниками, біженцями, сусідами, вони зі мною одверто діляться своїми прикрощами. А живемо ми на околиці міста, і працюю я з сиротами бідноти, більше з села, в приюті. Бачите, яка різниця.
— Ви на мене справляєте враження щирої людини, і ви мене зрозумієте. Ви в чомусь схожі з Варварою Миколаївною, але...
— Ми всі сестри схожі і не схожі, — перебила Літа, боячись розмов про Варюшу, але Вишняков не зупинявся.
— Ніколи б я не дорікнув їй у нещирості, але оця постійна пітерська метушня заглушує прекрасні паростки справжнього, і, знаєте, де я зараз тут не був, скрізь так — говорять, обурюються, розв’язують те, що не можуть і не повинні розв’язувати й вирішувати, а якесь страшне життя навалюється, рухається і невідомо куди тягне за собою.
— Я розумію ваш настрій, — сказала Літа і чесно додала: — Але багато не розумію з того, чого начулась і набачилась. Мені здалось, життя тут більше вирує. Це природно, у нас в Полтаві не так, і мені тут усе цікаво, але розібратися важко.
— Хіба ви одна так? Варенько, — звернувся він до дівчинки, — ти не втомилася? Поспівай нам ще.
— А цієї пісні ви ще не чули? Тепер, тьотю Літо, у моді Вертинський зі своїми пісеньками, але й він відгукнувся на війну.
І вона заспівала:
Я не знаю, зачем и кому это надобно, Кто послал вас на смерть недрожащей рукой, И не в русской земле без церковного ладана Опустили вас в вечный покой.Літа і Вишняков припинили розмову.
Посторонние люди молча кутались в шубы, И какая-то женщина с искаженным лицом Целовала покойника в посиневшие губы И швырнула в священника обручальным кольцом.І раптом Літа уявила, що в труні лежить Гарик, і не Ігор, а Гарик з підведеною лівою бровою і закушеним куточком губи. Як це вона нічого-нічого не знає, не дізнається про нього?
— Ну що ви панахиду завели, — пролунав голосок Варюші. У кокетливому фартушку вона заглянула до вітальні. — Варенько, ти ж можеш поспівати й інші пісеньки Вертинського. Літушечко, тобі треба
