Дворіччя. Книга українця - Мирон Козак

Не убий? Заповідь наших мудрих предків звучить справедливіше: «Не убий без крайньої на те необхідності!»

Навіть польська газета «Просто з мосту» під час варшавського суду над Степаном Бандерою і дванадцятьма його однодумцями в листопаді 1935 року писала: «Хай українських націоналістів буде тільки жменька, проте напруження жертовности, посвяти й героїзму тієї жменьки таке наявне велике, що його вистачає не лише на те, щоб воскресити, а навіть створити націю».

Сам Бандера на суді, коли його звинуватили й у вбивстві польських прислужників Бабія і Бачинського, заявив: «Коли ж хтось добровільно і свідомо співдіє з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти».

Шевченків «Кобзар» лише за п’ятдесят років після смерті Тараса витворив серед українців тисячі таких месників, які у рядах січових стрільців, а пізніше й ОУН-УПА були гідними слави війська Запорозького, гайдамаків та опришків. То вже — не раби, не подножки, не грязь Москви, не варшавське сміття!

...Мирослав Січинський народився біля Збаража. Також в рідному селі біля Збаража поховали 2014 року гарного і талановитого українця — «ще зовсім хлоп’я» — сімнадцятирічного студента Назарчика Войтовича. Він також, як сто років перед тим Мирослав Січинський, не захотів жити рабом. І тому пішов навіки нескореним у Небесну Сотню. Така вона, героїчна українська естафета поколінь!

...Іноді на вулицях Дворіччя можна спостерігати дуже колоритні сценки. Ось у село прибув черговий рейс автобуса з Тернополя. До якоїсь дворічанської бабці приїхала народжена в обласному центрі онука. Вона вже школярка років дванадцяти. Гарно одягнута, ноги у біленьких колготках і червоненьких туфельках. Іде собі вулицею — аж раптом з якогось подвір’я виходить старий великий пес, якого вже ніхто не прив’язує, бо він не кусається, погано бачить, але нові запахи ще унюхує. Собацюра знехотя гавкає для годиться, міська школярка зупиняється з переляку і голосно кричить.

З воріт вибігає народжене у Дворіччі мале замурзане дитя, яке ще й в школу не збирається, і дає міській гості слушну пораду:

— А ти кинь в него каміньом!

— Як? — перелякано запитує тернопільська школярка.

— Аво такво!

І мала селянка, швидко піднявши з-під ніг камінця, спритно кидає його у хвіст собаки. Той покірно плентається на своє подвір’я...

Проблема вирішена. Сільська дитина змалку вчиться, як за себе постояти...

Однією з найдавніших дворічанських легенд є переказ про глибоку «чорну долину». Та долина й досі є за селом. Старожили розповідають, що там колись була велика кам’яна брила, на якій мордували непокірних селян. Одного разу один з таких непокірних вирвав з рук свого ката нагайку, убив його і зник із села. Бунтаря так і не впіймали.

Цю легенду не раз чув і молодий Янтошко (Антон). Коли йому виповнилося 20 літ, поляки забрали українського хлопця до свого війська. Потім німці примусово вивезли до Німеччини. Працювати йому довелося у якогось бауера на хуторі майже біля колишнього кордону з Польщею — орав, сіяв, косив, молотив, доїв корів...Господар був недобрим, чіплявся до нашого хлопця постійно і без причин.

Цілий рік терпів Янтошко оту свою остарбайтерську каторгу. Можливо, дотерпів би її до кінця війни. Але доля розпорядилася інакше.

Якось ранесенько хлопець пішов доїти корів. Сів на важкого дерев’яного стільця, обмив корові вим’я — і парне молочко потекло у відро. Доїв Янтошко ту німецьку корову, а згадував рідне обійстя, теплий хлів під стріхою і свою стареньку лагідну корівчину, яку якраз у ту пору доїла мама.

...Ностальгійні спогади перервав осатанілий крик бауера. Знов йому щось не сподобалося, чи не з тої ноги встав. Зайшовши у свою стайню, німець лихим словом не обмежився, несподівано огрів Янтошка нагайкою по плечах. У хлопця аж в очах потемніло.

Далі, як він потім розповідав вже у своєму селі, він робив усе, не тямлячи, власне, що робить. Підвівся, схопив того важкого стільця, на якому сидів, і з усієї сили вдарив німця в голову. Бауер, а було йому вже за п’ятдесят, упав.

Янтошко переступив через нерухоме тіло (чи німець був мертвий, чи непритомний, він так ніколи вже й не дізнався) і вийшов зі стайні. Ледь світало, усі ще спали. Хлопець заскочив у свою комірчину, захопив дещо з харчів та одягу і подався через поля до залізничної станції, яка була кілометрів за три від того хутора.

Там утікачеві пощастило: на колії стояв довгий ешелон з військовою бронетехнікою, накритою брезентом. Янтошкові вдалося непоміченим підібратися до однієї із платформ і залізти під той брезент. Тільки заховався і вмостився, як поїзд рушив — на схід, де справи у німців були вже кепські.

Через Польщу ешелон рухався швидко. Вже наступного ранку Янтошко зрозумів, що везуть його у потрібному напрямку — обминути Львів і Тернопіль він не міг. Так і сталося: менше, ніж через дві доби, вночі локомотив пригальмував на станції. Янтошко визирнув у щілинку в брезенті й очам своїм не повірив: на високій будівлі за коліями чорніли великі літери — TARNOPOL.

Виходити на станції метикуватий хлопець не став, розумів, що поїзд рушить далі, ближче до лінії фронту. Як тільки ешелон, ще не набравши швидкості, викотився за місто, Янтошко зістрибнув з платформи й опинився у полі. «Якщо зловлять, то хоч умру на своїй землі», — майнула радісна думка — смерті він вже не боявся.

А виявилося, тоді вона його ще не шукала. Від Тернополя до Дворіччя (якщо йти навпростець) буде кілометрів з двадцять. Добирався Янтошко до рідної хати полями, обминаючи знайомі села. І якось пізно ввечері постукав у шибку до мами, переконавшись, що посторонніх у хаті нема.

На