Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг

Дот Вімз

Слеґтаун, Алабама

17 жовтня 1947 р.

Артис О. Піві жив зі своєю другою дружиною, колишньою міс Мейдлін Пул, яка працювала служницею першого класу й обслуговувала родину на фешенебельній Гайленд-авеню. Подружжя мешкало в неї, у будинку 6 по алеї Тин-Топ у південній частині міста. Алея Тин-Топ була не чим іншим, як шістьма рядами занедбаних дерев’яних будиночків з металевими дахами й курними подвір’ями, більшість з яких прикрашали діжки з барвистими квітами, що контрастували з брудно-сірою деревиною споруд.

Порівняно з їхнім колишнім житлом це був, безумовно, крок уперед. Раніше вони мешкали у старому флігелі для прислуги на задньому дворі будинку з простою адресою «Алея Дж., 2».

Для Артиса таке довкілля було надзвичайно приємним. За квартал звідси був торгівельний центр «Магнолія-Пойнт», де можна було гуляти повз вітрини магазинів або завалитися куди-небудь веселою компанією разом із чоловіками інших служниць. Наприкінці дня, повечерявши (здебільшого залишками зі столів білих), усі вони сиділи на ґанках, і часто якась родина починала співати, а решта підхоплювали одне за одним. Розваг вистачало на всіх, адже стіни були такі тонкі, що можна було слухати радіо, що грало в сусідів, або їхній фонограф; і коли з чийогось патефону лунала пісня Бессі Сміт «У мене нікого немає», вся алея Тин-Топ співчувала їй.

Інших форм громадського життя тут теж не бракувало, і Артис був залучений до кожної з них. Він був найпопулярнішим мешканцем алеї, як серед чоловіків, так і серед жінок. Щовечора в одному-двох дворах люди збиралися на смажені свинячі рубці або барбекю. А якщо погода не дозволяла, можна було просто посидіти в себе на ґанку при жовтому світлі вікон, з насолодою дослухаючись до стукоту дощу по металевих дахах.

Цього осіннього дня Артис саме сидів на ґанку й дивився, як від цигарки в його руці здіймається тоненька цівочка сивого диму. Він був щасливий, адже цього року Джо Луїс[30] став чемпіоном світу, а бейсбольна команда «Бірмінгемські чорні барони» виграла всі свої матчі. Аж тут підтюпцем прибіг худий шолудивий жовтий пес, що блукав алеєю, випрошуючи чогось попоїсти. Він належав Після-Джону, приятелю Артиса, названому таким дивним ім’ям тому, що народився після свого брата Джона. Без упину махаючи хвостом, пес підбіг до Артиса, і той звичним щоденним жестом погладив його по голові.

— Сьогодні для тебе нічого немає, хлопчику.

Жовтий пес був трохи розчарований і побрів собі далі шукати окраєць кукурудзяного хліба чи навіть залишки овочів. У цих краях Велика депресія ніколи не припинялась, і, що б не трапилось, собаки потерпали від неї не менше за людей.

Артис побачив, як під’їхав фургон ловців диких собак і звідти вийшов чоловік у білій уніформі та з сіткою. У кузові фургона вже скавчало безліч тварин, яким цього дня не пощастило і їх упіймали.

Чоловік, що вийшов із фургона, свиснув жовтому собаці:

— Сюди, друже… сюди, хлопчику… Ходімо, малий…

Товариський пес, нічого не підозрюючи, підбіг до чоловіка й наступної миті потрапив у пастку. Перекинувшись на спину, тварина безпорадно борсалася в сітці, поки її тягли до фургона.

Артис зійшов із ґанку.

— Гей, містере! Той пес декому належить.

Чоловік зупинився.

— Це ваш?

— Ні, не мій. Він належить Після-Джону, тож ви, сер, не можете просто так забрати його.

— Мені байдуже, кому він належить, у нього немає документів, тож ми його забираємо.

Інший ловець теж вийшов із фургона та просто спостерігав.

Артис почав благати, бо знав, що варто собаці потрапити в міський притулок для бездомних тварин, і шансу повернути його вже не буде, особливо якщо ти чорний.

— Будь ласка, містере, дозвольте, я збігаю й зателефоную йому. Він працює у «Файв-Пойнтс» на містера Джонса, морозиво робить. Просто дайте мені йому подзвонити.

— У тебе є телефон?

— Ні, сер, але я збігаю до бакалії. Це забере лише хвилину, — Артис дедалі дужче наполягав. — Благаю, сер, Після- Джон — слабкий на голову, за нього жодна жінка не піде. Цей пес — єдиний, хто в нього є. Не знаю, що з ним буде, якщо щось трапиться з його собакою. Може статися, що й руки на себе накладе.

Двоє ловців перезирнулися, і товстіший із них сказав:

— Гаразд, але, якщо не повернешся за п’ять хвилин, ми звідси їдемо. Ти мене чув?

Артис кинувся бігти.

— Так, сер, я зараз повернуся.

Уже на бігу він збагнув, що не має п’ятака, і став молити Бога, аби містер Лео — італієць, який тримав бакалійну лавку, позичив йому одного. Він увірвався до лавки, геть засапаний, і побачив господаря.

— МІСТЕРЕ ЛЕО, МІСТЕРЕ ЛЕО, МЕНІ КОНЧЕ ПОТРІБНІ П’ЯТЬ ЦЕНТІВ… ВОНИ ХОЧУТЬ ЗАБРАТИ СОБАКУ ПІСЛЯ-ДЖОНА… І ВОНИ ЧЕКАЮТЬ НА МЕНЕ. БЛАГАЮ, МІСТЕРЕ ЛЕО…

Містер Лео, не зрозумівши жодного слова з того, що казав Артис, змусив його заспокоїтись і пояснити все спочатку. Та коли Артис нарешті отримав п’ятака, телефон уже був зайнятий якимось білим хлопцем.

У холодному поту Артис тупцяв на місці, знаючи, що не може відтягнути того типа від телефону. Одна хвилина… друга…

Артис застогнав.

— О Господи!..

Нарешті підійшов містер Лео й постукав у скляну стіну телефонної будки.

— Виходь!

Молодий чоловік неохоче попрощався зі своїм телефонним співрозмовником, що забрало наступні шістдесят секунд, і повісив слухавку.

Коли він пішов, Артис застрибнув до будки і тут збагнув, що не знає номера.

Спітнілими, тремтячими руками він гортав сторінки адресної книги, прикутої маленьким ланцюжком.

«Джонс… Джонс… О Господи… Джонс… Джонс… цілих чотири сторінки… Фред Б.… О, чорт, це його квартира…»

Він почав шукати в «Жовтих сторінках».

«Де мені дивитись… Морозиво? Аптека?»

Не знайшовши відповіді, він зателефонував до бюро довідок.

— Довідкове бюро, — відповів тріскучий білий голос. — Будь ласка, чим можу допомогти?

— Е-е, добридень, мем. Е-е, я шукаю номер Фреда Б. Джонса.

— Перепрошую, чи не могли б ви повторити ім’я?

— Так, мем, містер Фред Б. Джонс із «Файв-Пойнтс».

Його серце калатало.

— У мене тут близько п’ятдесяти Фредів Джонсів, сер. Ви маєте його адресу?

— Ні, мем, але він у «Файв-Пойнтс».

— Є три Фреди Джонси в районі «Файв-Пойнтс»… Дати вам усі три номери?

— Так, мем.

Він попорпався в кишенях, шукаючи олівець, а вона тим часом почала:

— Містер Фред Джонс, Південна 18-та вулиця, 68799; і містер Фред Джонс, Магнолія-Пойнт, 68745; і Фред К. Джонс, 15-та вулиця, його номер 68721…

Він так і не знайшов олівця, і операторка поклала слухавку. Знову повернувся до книги.

Він ледве дихав. Піт котився, заливаючи йому очі, засліплюючи його. Продуктовий магазин… Аптека… Морозиво… Їжа… Доставка їжі… ОСЬ ВОНО! Ось цей номер, «Доставка їжі, Фред Б. Джонс, 68715».

Він запхав п’ятака в щілину