Твори в 4-х томах. Том 4 - Ернест Міллер Хемінгуей
Був чудовий весняний ранок, і я пішов пішки від площі Обсерваторії через Малий Люксембурзький сад. Каштани стояли в цвіту, на посипання рінню доріжках бавилися діти, а на лавках сиділи їхні няньки, і я бачив на деревах горлиць і чув туркотіння інших, яких не було видно.
Покоївка відчинила мені двері, перше ніж я встиг подзвонити, і попросила, щоб я зайшов і трохи почекав. Міс Стайн от-от зійде вниз. Хоч було ще зовсім рано, покоївка налила в чарку горілки, подала її мені й весело підморгнула. Міцний трунок приємно обпік язик, і тут, ще не встигши проковтнути його, я почув, як хтось розмовляє з міс Стайн так, як я ще ніколи не чув, щоб люди розмовляли одне з одним. Ніколи, жодного разу.
Потім я почув, як міс Стайн благає, молить:
— Не треба, кицю. Не треба. Будь ласка, не треба. Я все зроблю для тебе, кицю, тільки не треба. Будь ласка, не треба. Будь ласка, не треба, кицю.
Я вихилив чарку, поставив її на стіл і подався до дверей. Покоївка посварилася на мене пальцем і прошепотіла:
— Не йдіть. Вона зараз спуститься.
— Я мушу йти, — відповів я, намагаючись не слухати, поки виходив з кімнати, а голоси тим часом вели своє, і я чув їх, поки не вийшов. Мені було гадко, що я все те чув, а ще гидкіше — те, що я почув.
Вийшовши, я сказав покоївці:
— Будь ласка, скажіть, що я зустрів вас на подвір'ї. Що я не міг чекати, бо захворів мій приятель. Побажайте їй від мене щасливої дороги. Я напишу.
— C'est entendu[39], мосьє. Прикро, що ви не можете почекати.
— Так, — відповів я, — прикро.
Отак — досить безглуздо — воно й скінчилося для мене, хоч я ще й далі виконував якісь дрібні доручення, навідувався, коли це було потрібно, приводив людей, яких просили привести, й чекав відставки разом з більшістю інших своїх приятелів, коли прийшла нова доба й на зміну нам з'явилися нові приятелі. Сумно було бачити нові нікчемні картини поряд із шедеврами, але тепер це вже не мало значення. В усякому разі, для мене. Міс Стайн пересварилася майже з усіма, хто ставився до неї приязно, за винятком Хуана Гріса, і то лиш через те, що він помер. А втім, йому, гадаю, байдуже було б: йому давно вже до всього було байдуже, про це свідчать його картини.
Врешті вона пересварилась і зі своїми новими приятелями, але нас це вже не обходило. Вона стала схожа на римського імператора, що само по собі непогано, якщо тобі до вподоби жінки, схожі на римського імператора. Але Пікассо намалював її портрет, а я пам'ятав її такою, якого вона була, коли ще нагадувала селянку з Фріулі.
Згодом усі чи майже усі помирилися з нею, щоб про них не думали, що вони сноби чи святенники. Я теж помирився. Але я не міг більше відчувати до неї приязні — ані серцем, ані розумом. Найгірше, коли розум підказує тобі, що ти вже не зможеш приязно ставитися до тієї чи тієї людини. Але тут усе було навіть іще складніше.
Людина із знаком смерті на чолі
Того дня, коли я познайомився в Езриній студії з поетом Ернестом Уолшем, з ним було двоє дівчат у довгих норкових хутрах, а на вулиці чекав великий блискучий лімузин готелю «Кларідж» із шофером в уніформі. Обидві дівчини були біляві, вони пливли через океан тим самим пароплавом, що й Уолш. Пароплав прибув напередодні, і Уолш узяв дівчат з собою до Езри.
Ернест Уолш був справжній ірландець: чорнявий, поривчастий, поетичної зовнішності, з виразним знаком смерті на чолі, — такий знак смерті можна побачити на обличчях деяких кіногероїв. Він розмовляв з Езрою, а мені припало вести балачку з дівчатами. Вони спитали, чи я читав вірші містера Уолша. Я не читав їх, і одна з дівчат дістала зелений «Вісник поезії», що його видавала Гаррієт Монро, й показала мені надруковані в ньому Уолшеві вірші.
— Йому платять тисячу двісті доларів за штуку, — сказала вона.
— За кожний вірш, — докинула друга дівчина.
Я пригадав, що свого часу одержував від цього самого журналу по дванадцять доларів за сторінку.
— То він, мабуть, дуже великий поет, — сказав я.
— Йому платять більше, ніж Едді Тестові, — сказала перша дівчина. — Більше навіть, ніж отому, як його… Ви маєте знати.
і — Кіплінгові, — підказала її подруга.
— І взагалі більше, ніж будь-кому іншому, — докінчила перша дівчина.
— Ви довго пробудете в Парижі? — спитав я їх.
— Та ні. Мабуть, недовго. Ми тут з друзями.
— Ми приїхали одним пароплавом, ви ж знаєте. Але на ньому анікогісінько не було. Ну, звісно, крім містера Уолша.
— А він не грає в карти? — спитав я.
Вона подивилася на мене розчаровано, але явно зрозуміла мене.
— Ні. Йому ні до чого грати. Нащо йому грати, коли він пише такі вірші?
— Яким пароплавом ви думаєте повертатися?
— Ще не знаємо. Це залежатиме від того, які будуть рейси, і від усього іншого. А ви теж повертаєтесь?
— Ні. Мені й тут добре.
— Цей район вважається бідним, правда?
— Правда. Але жити тут добре. Я ходжу працювати в різні кафе, часто буваю на іподромі.
— Ви ходите на іподром у цьому одязі?
— Ні. Це у мене вбрання для кафе.
— Цікаво, — мовила одна з дівчат. — Хотіла б я побачити це життя в кафе. А ти, люба?
— Я теж, — сказала друга.
Я записав їхні прізвища у свій блокнотик і пообіцяв подзвонити їм у «Кларідж». Вони були милі дівчата, і я попрощався з ними, а тоді з Уолшем та Езрою. Уолш усе ще із запалом щось говорив Езрі.
— Не забудьте ж, — мовила вища на зріст дівчина.
— Що ви, як я можу? — відказав я і знову потиснув руки їм обом.
Незабаром я дізнався від Езри, що Уолша викупили з готелю «Кларідж» якісь шанувальниці поезії та молодих поетів із знаком смерті на чолі, а потім, ще через якийсь час, —
