Світло Парижа - Елеонор Браун
Натомість я перевернула останню картину. То був мій автопортрет у бальній сукні. Я висунулася у вікно кантрі-клубу й дивлюся в ніч. Позаду мене — людний танцювальний майданчик, усі в смокінгах і бальних сукнях. Переді мною — лише мовчазна ніч, і між усім цим — я. То був правдивий портрет, я сама дивувалася, як наважилася його написати, волосся починало вилазити з елегантної зачіски, складка тіла ззаду, що вивалювалась із білого єдвабу, обличчя звичайне й просте в тьмяному світлі, далеке від яскравої кімнати позаду мене. Я назвала картину «Втеча», і через те, що дивилась на неї, у грудях мені залоскотало, підступили сльози. Я не стала такою дівчиною. Зовсім не втекла. Я мала шанс бути вільною, але потрапила в обійми такого життя, що, знала, було не для мене.
Знов притулила картину до стіни й пішла до табуретки в кутку, де стояв замазаний фарбою бумбокс, який я завжди слухала, малюючи. Підхопила його й натиснула кнопку «play», з динаміків полилася музика, розсипалась дзвоном гітар. Спочатку я сміялась, закривши рот рукою, наче викопала із землі цінний скарб, а потім, коли пригадала, скільки значили для мене ці пісні, скільки часу я провела, слухаючи їх, не ту музику, що грали на шкільних танцях, а мою власну, важливу саме для мене, захотілося плакати, то була темна, провокуюча, прекрасна музика, що змушувала все довкола мене напружуватися, музика, що робила місяць темнішим, години — еластичнішими й повними обіцянок, які ніколи не будуть виконані.
Я взяла одне з чистих полотен, очистила від целофану, погладила долонею. Воно було гладким, з прямою досі рамою, я підняла його і поставила на мольберт, у захваті від його свіжості, його порожнечі. Для мене це було найкращим початком: мить, перш ніж зроблю щось, перш ніж фарби зійдуть на полотно, приймуть якусь форму, чарівна мить, коли все можливе, коли почуття в серці ідеально пасують до ліній на полотні, перш ніж я зіпсую його одним доторком пензля. Під мольбертом стояла коробка, де я тримала свої фарби. Нахилившись, я почала витягати тюбики. Більшість із них були акрилові, наполовину використані, а тепер висохли, наче закам'янілі рештки, що лишилися з давніх-давен. Але в самому низу лежали три тюбики олійних фарб, закриті, наче чекали, коли їх візьму й відкрию. Я зняла з них пробки й натискала, доки на палітрі не з'явилися три калюжки фарби, у сміттєвому відрі знайшла кілька пензлів, пополоскала їх, аж стали знов гнучкими, потім стала перед мольбертом, дивлячись на чисте полотно, дозволяючи образам сформуватися в думці, і почала малювати.
Я не знала, скільки минуло часу, програвач дограв один бік, автоматично перейшов на другий, почав знов із першого, програв касету двічі. Підспівувала, працюючи, слова пісень пам'ятала так чітко, ніби слухала їх учора, вони були, як пам'ять м'язів, незабутні моделі. Мені знов було шістнадцять, я проводила тут вечір п'ятниці сама, мені був двадцять один, я малювала свій страх перед майбутнім, мені було дванадцять і вчилася, як вилити почуття на папір, мені сорок чотири, я виснажена й перелякана, і ось я тут, розповідаю все це полотну переді мною.
— Мадлен, ти тут, унизу?
Я здригнулася, відкинула пензель від полотна, наткнулась на стілець, де лишила палітру, впустила її на підлогу, вона стукнулась об бетон, упала вниз лицем. Як завжди.
— Ага, — відповіла я, піднімаючи палітру з підлоги. Ну, думала я, дивлячись на плями фарб на бетонній підлозі, це не вперше. Потім піднялася сходами нагору, дивлячись на матір знизу.
— Що ти там робиш? Ніколи не чула такого галасу.
— Що? Музика. Завжди її слухала.
— О, це жахливо. Що, однак, ти робиш?
— Малюю, — відповіла, не в змозі стримати посмішку.
— Ага, я забула, що ти лишила все це внизу. Мусимо винести це звідти. Шарон хоче, щоб підвал був порожній, тоді здається, що в ньому більше місця.
Це було все, що цікавило матір, коли йшлося про моє малювання. Невже я чекала чогось іншого? Батьки ніколи не схвалювали моє захоплення живописом. Вони казали, що художня школа — зайве гаяння часу й марне витрачання грошей, бо що я робитиму з такою освітою? Вийду заміж за художника? Стану художницею? У колі моїх батьків ніколи не було художників. Там цінилися практичні, пристойні професії: лікарі, вчителі, адвокати, банкіри, ну і, звичайно, дружини також.
Отже, я поступила до коледжу, набула нудної професії, хоча мені хотілося бути студенткою художньої академії, блукати кампусом у заляпанім фарбою одязі. Шматочки глини засихають у волоссі. По закінченні коледжу дістала нудну працю, але вибрала квартиру з ідеальним освітленням, проводила в ній години на самоті, малюючи, і була щаслива як ніколи.
А потім одружилася.
— Тобі щось потрібне? — спитала я.
— Так, хотіла тільки сказати, що йду на збори бібліотечної ради.
