Анна Київська - Режин Дефорж
Тож Анна вирішила поспитати ще раз.
— А ви не знаєте, що сталося з трубадуром Олів’є? Чому його більше не видно при дворі? Він уже вам не подобається? Може, він припустився якоїсь помилки? Чи не спіткало його нещастя? Я сумую без нього.
— Сумуйте собі, скільки вам завгодно, але при мені про нього більше й не згадуйте!
— Чому ви так гніваєтеся? Благаю вас, скажіть, що з ним усе гаразд.
— Годі! Більше ні слова про нього! Це вас не стосується… Сину мій, ви теж наважуєтесь звести на мене руку? — промовив Генріх, піднімаючи хлопчика, який відбивався й кричав. — Замовкніть, сину мій, а то я накажу замкнути й вас у дуже темний карцер.
Олена вирвала малого з королевих рук і, наскільки їй дозволяла її огрядність, кинулася навтіки. Анна, стримуючи сльози, побігла їй услід і зникла за завісками, що відгороджували від зали її молитовний куток. Із зали до неї долинав спів і сміх.
Скільки часу вона пробула в цьому пригніченому стані? Холод вивів її із сумних роздумів. Анна взяла хутряну накидку, загорнулася в неї і лягла на килим, утупившись очима в полум’я нічника.
— Анно… Анно Ярославно, прокинься!
— Це ти, Олено? Мені снилося, нібито я в батьковому палаці…
— Дочко моя, тебе кличе король.
— Мене кличе король?
— Еге ж, у своє ліжко.
— Щоб поділити його з одним із його любчиків?
— Не будь такою злою, дочко, він же твій чоловік!
— Поганий чоловік. Він з огидою лягає зі мною в ліжко. А втім, після народження моєї бідолашної дитини він ще жодного разу не підходив до мене й щовечора відсилає мене спати до придворних дам та служниць! Не піду!
— Невже ти забула, що найперший твій обов’язок як королеви Франції — народжувати йому синів?
— Я вже йому двох народила.
— Цього мало, коли згадати про те, скільки народила твоя мати Індігерда…
— Мої мати й батько любили одне одного. Для них кохатися було так само природно, як їсти й пити. А про короля цього не скажеш. Йому здаються природними пестощі не дружини, а слуг. Отож нехай і робить їм дітей!
— Замовкни, а то ще хтось почує!
Анна зареготала.
— Сердешна Олено, тут усі знають, що король віддає перевагу хлопцям, а не жінкам.
— Королева не повинна цього знати!
— Годі розбалакувати про Генріха та його пестунчиків. Іди й скажи йому, що я нездужаю.
— Але ж…
— Поквапся виконати мій наказ, я стомилася.
Анжель Люссакська саме докінчувала заплітати королеві коси, коли король відсунув завіску.
— Ця опасиста селючка Олена сказала мені, що ви занедужали. Звісно, вона, за звичкою, висловилася невдало, бо ви, я бачу, маєте чудовий вигляд. Чи не так, любий Тьєррі?
Тьєррі Лісовий — хлопця називали так через те, що мисливці знайшли його в санліському лісі,— погойдав білявими кучерями, і на обличчі в нього з’явилася гримаса невдоволення й сумніву.
— Ні?.. Одначе королева — чи не найвродливіша жінка у Французькому королівстві. До речі, спитай у Байстрюка Нормандського, що він думає про це…
— Генріху!
— Що, моя пані?
— Ви забагато випили!
— Лише стільки, скільки треба, щоб забути про ваш холодок, моя рибонько. Але я згоден усе вам вибачити. Ходіть, погрійте свого старого чоловіченька… Нам треба народжувати принців для Франції!
Вони перетнули велику залу; попереду йшли два юнаки із смолоскипами в руках. То тут, то там на солом’яних матрацах спали слуги й служниці, зброєносці.
Король розсунув завіски біля просторого ліжка й повалив Анну; вона, скорившись, заплющила очі й чекала, коли чоловік накинеться на неї. Незабаром вона почула стогін та якесь дивне шарудіння й зрозуміла, що Генріха попередньо пестить гарний білявчик, аби той міг виконати свій подружній обов’язок. Коли король був готовий, він задер на ній сорочку й за допомогою чужої руки встромив у неї прутня. Анна відвернула обличчя, щоб приховати сльози сорому й огиди. Дуже швидко Генріх обм’як і відірвався від тіла, до якого відчував саму відразу. Потім, зітхаючи, пригорнувся до Тьєррі, який переможно дивився на королеву.
Король кохався так із королевою щоночі майже цілий рік — аж до того дня, коли Анна сказала йому, що, мабуть, знову завагітніла. І від цього обоє відчули неабияку полегкість.
У королівстві знову запанував голод. Дощі вимолотили хліба на пні і зрештою згноїли убогий урожай зовсім. На розгрузлих дорогах знову з’явилися юрби злидарів, яких голод вигнав з їхніх хиж. Вони товпилися біля брам міст, замків та монастирів, сподіваючись вижебрати шматок хліба. Анна розпорядилася відчинити двері церков і прихистити в них безпритульних. У лікарні, заснованій з її волі, опікувалися хворими та маленькими сирітками. Незважаючи на вагітність та лютий мороз, вона щодня провідувала хворих. Анна намагалася бодай трохи втішити їх, а потім дбала про похорон тих, хто помер уночі. Наглядала вона й за уроками у своїй школі, допомагала роздавати гарячий суп у церквах, накладала податки на вельмож та знатних жінок. Кожне з них мало зробити свій внесок. Найщедріший серед усіх був, як завжди, Рауль де Крепі; на превелике невдоволення Ірини, чиї ревнощі, на якийсь час погамовані, спалахнули ще з більшою люттю, він надав королеві необмежений кредит.
Якось увечері, коли Анна поверталася з лікарні в супроводі тільки одного слуги, до ніг їй кинулася жінка, простягла пергаментний згорток, а тоді так швидко втекла, що королева не встигла й слова промовити. Паж нічого не помітив. Надворі було надто темно, щоб читати послання, і Анна подалася до школи. Діти вже були в оселі, вчителі молилися в каплиці, класна зала стояла порожня. На вчительському місці ще горів маленький вогник. Анна, спровадивши слугу, примостилася біля цього світла.
Що могли означати ці незграбно накреслені знаки? Вони нагадували їй… О ні, цього не може бути! Тут ніхто, крім Олени та Ірини, що розмовляли з нею, а також маленького Філіппа, який белькотів лише кілька слів, київською мовою писати не вмів. Анна ледве розшифровувала ці знаки. І що далі вона читала, то дужче переймалася почуттям радості з домішком нестерпної туги. Саме мовою її країни хтось давав їй звістку про Олів’є Арльського! Таємницю невідомого автора листа Анна вирішила розгадати потім. А зараз їй треба якнайшвидше розшукати місце, де король тримає Олів’є. В листі писалося, що трубадур перебуває не в паризькому
