Анна Київська - Режин Дефорж

— Пане, тепер треба віднести його на місце.

— Ти приготував інший, сухий карцер, свіжу воду, жбан вина, хліб і пиріг із м’ясом?

— Так, пане.

— А про свіжу солому й ковдру не забув?

— Ні, пане.

— Гаразд. Я тобі вже добре заплатив. 1 ти отримаєш іще більше, якщо годуватимеш свого в’язня й по-людському з ним поводитимешся. Що ж до кайданів, то заковуй його тільки на ніч. І ще одна порада: не думай мене зрадити — це коштуватиме життя тобі й твоїм дітям.

— Знаю, пане. Та зраджу я вас чи ні, а якщо моє начальство дізнається, що я привів вас сюди, то я таки заплачу своїм життям. Ох, ця проклята музика так мене зачарувала!

— Рандоку, не кажи так, — озвалася Жізель, перехрестившись.

— У його музиці немає ніяких чарів, просто ти — добра й чуйна людина.

Наглядач здивовано подивився на Пилипа: вперше в житті йому сказали, що він — добра людина! І зробив це чоловік із срібним обличчям, схожим на обличчя ангела — чи радше на обличчя демона!

— Брате мій, не забувай, що ти заприсягнув на святому хресті.

Ще раз поглянувши на Олів’є, що мирно спав, Пилип разом із Жізель вийшов із в’язниці.

Надворі стояв погожий надвечірок. Рубцюватий удихнув на повні груди паризьке повітря. Йому, людині, що звикла до широких руських просторів та неосяжних французьких лісів, ув’язнення здавалося найгіршою з мук. Треба якомога швидше забрати трубадура з цього небезпечного місця! Не маючи змоги підійти ні до королеви, ні до короля, він вирішив попросити допомоги в Гослена Шонійського, який, хоч Рубцюватий і виїхав у Нормандію, ставився до нього так само по-дружньому. І вже наступного дня Пилип постукав у двері до свого колишнього господаря.

— Я не можу нічого зробити для Олів’є, він підняв шпагу на короля.

— Я знаю. Тому прошу вас тільки про одне: повідомити про долю Олів’є Арльського королеву.

— Навряд чи королева схоче подбати про колишнього улюбленця свого чоловіка.

— Ваша вельможносте, прошу вас! Ви ж знаєте, я люблю Олів’є як молодшого брата… Хіба він — не ровесник одного з моїх братів?.. Я знаю, що ви, хоч він і вельми хоробрий у бою, ставитеся до нього не дуже шанобливо. Не судіть Олів’є за його минуле життя, то лихі люди втягли хлопця в розпусту. Незважаючи ні на що, він лишився чистий і порядний. Він хотів відмовитися від того життя…

Гослен Шонійський із заклопотаним, поораним зморшками обличчям, широкими, похиленими від віку плечима ходив сюди-туди по кімнаті. Нарешті він зупинився перед тим, кого колись прийняв був у свій дім.

— З любові до тебе я побалакаю про трубадура з королевою, а також із графинею Фландрійською, яка має чималий вплив на брата.

— А хіба не ви сказали мені, що вона ставиться до бідолашного Олів’є зневажливо?

— Це правда, вона ставиться зневажливо до всіх улюбленців короля. Але Олів’є показав себе не таким жадібним, як решта, — про це вона якось обмовилася при мені.

— Я молитиму Всевишнього, щоб графиня згадала про це!

— Гаразд, повертайся до Парижа. Звістку від мене дістанеш у тому шинку, який ти мені назвав. Тільки не роби нічого такого, що могло б викрити наші наміри.

— Мені не вистачить цілого життя, щоб вам віддячити…

— Прибережи свою вдячність на потім, сину мій. Хай завжди з тобою буде Пресвята матір Божа!

Пилип прийшов на берег Сени й побачив під муром, за яким сидів ув'язнений Олів’є, гурт людей. Весела юрба показувала пальцями на труп, який погойдувався на вежі й на який накидалися ворони. Охоплений страшним передчуттям, Рубцюватий подався до шинку. І тут він побачив, як вояки викочують надвір бочки, розганяючи кийками роззяв. Раптом із вікон вдарили язики полум'я. Вслід по цьому з дверей вийшов, тримаючи в руці смолоскип і вишкіривши зуби, той чернець, що образив Пилипа й Олів'є під час їхньої першої зустрічі в цьому шинку. Ох, ця постать, довкола якої палахкотить полум’я… Цей сміх!.. На очах у Пилипа відбувалася жахлива сценка.

— На коліна, нечестивці! Настав час Господньої кари!.. Божий вогонь очистить це пропаще місце… Він послав мене виконати Його волю. Моліться до Пресвятої діви Марії! Благайте страдників і святих… якщо не хочете згоріти у пекельному вогні або висіти на вірьовці, як проклятий Рандок, кайтеся, нечестивці! Наближається Судний день… Ох! Ох!.. Мерзенні розпусники й розпусниці з огидними утробами, для вас настає кінець світу! Хто наважиться піднести руку на посланця Всевишнього?!

— Я, демоне!

— Хто ти, чому не покажеш свого обличчя?

— Кілька років тому я вже був дав тобі лупки й ладен дати ще раз, якщо не скажеш мені, де жінка, яку звати Жізель?

— Гадаєш, я знаю імена всіх повій у нашому прекрасному Парижі?

— Кажи, а то вб’ю!

— Ти не наважишся піднести руку на Божу людину, — проскиглив чернець.

— Якщо ти той, за кого себе видаєш, то краще нехай мене повісять, як отого бідолаху…

— Той бідолаха, мабуть, сказав би тобі, де та жінка, яку ти шукаєш: вона була його сестрою!

Пилип сподівався почути зовсім інше, і ця відповідь приголомшила його. Він трохи послабив руки, однак не дав «Божій людині» вислизнути від нього. Чернець помітив його збудження.

— Той сердега більше не забалакає. Він потрапив у зашморг через свій язик. Якби він не хвалився, що отримав золото від ангела, бо пообіцяв допомогти втекти одному королівському в'язневі… А він скрізь розповідав, що той ангел був у масці… в такій, як твоя!.. Часом не ти той ангел?.. Ой, рятуйте!.. Так само, як Бог зруйнував Вавілон, він зруйнує Париж, що став оселею демонів, пристанищем нечистих сил… Адже це місто споїло всі нації вином, штовхнуло їх на гріхи, розбестило…

Вістря кинджала урвало цей крик.

— Ще одне слово, і тобі кінець!

— Зглянься… Я Божий слуга…

— Не ганьби його пресвятого ім’я! В тобі є щось від брудної тварюки… Мені здається, ніби я бачив тебе на лісовій галявині, яку ти зросив кров’ю немовляти.

Обличчя в ченця зблідло й укрилося потом; з його лахміття вдарив гострий запах.

— На тебе колись нападе мана, — пробелькотів він.

— Сподіваюся, вона не мине й тебе. А тепер кажи, де Жізель.

— Вони повісили її брата й пішли шукати ту жінку…

— Хто вони? — Королівські воїни.

— Ти певен цього?

— А хіба в ці прокляті часи можна бути чогось певним?

Розпитуючи ченця, Пилип пильно стежив за трьома молодиками з жорстокими й водночас безвольними обличчями, які повільно підступали до нього. Раптом один із них