Маґнат - Галина Василівна Москалець

а найбільше — однолітків. Нібито в Римі, і в Падуї, і в Кракові навчаються, а повернувшись, науку забувають. Бо розкоші їм науку заступають. Як не хоче хтось вчитися, то силою не навчиш. Як нема розуму від батька-матері, то чужий не приліпиться. Блаженний той, хто все покинув, аби вивчитися. Якби я отця покинув замолоду, пішов з купецькою валкою до Кракова чи кудись далі, то зміг би вивчитися і вчив би тепер таких, як Павлусь, щоб не марнували свій вік при дворі. Але не посмів я не послухати батька, хоч зміг би, зрештою, віддати своє первородство і чинити те, до чого прагнула моя душа. Через те моє життя — як порвана брудна ганчірка, котру хіба на ґанку постелити, а не на покуті під образами. Не за ласкою королівською їхав я до Кракова, за яку треба було віддати весь батьківський спадок, щоб підмастити та підсолодити. Ні, мені здавалось, що моя душа там воскресне, і щодень снилось велике пишне місто, по якому я ходив, милуючись храмами і палацами. Та я переконав себе, що їду, аби випрохати поміч за давні заслуги, і ніхто не сумнівався, що се причина поважна. А якби сказав, що хочу трохи світу побачити, джерело кастальське пошукати, насміхалися б з мене.

Я кинувся доганяти панича, який вже був під Радичевою горою. Звідти йшло дві дороги: одна до Тернової, інша — до Низького замку. Я собі загадав: коли Ян Лев поверне на Тернову, то поїду до Кракова, може, вдасться щось залагодити і куплю якесь село в сухішій місцині, буду собі жити, тримати пасіку. Але панич став на рогачці, чекаючи на мене. І таке мовив:

— Вашмосць знає, що великі мудреці не мали синів, були нежонаті? І знаєте, чому? Знаєте?

Я, здається, допетрав, куди він хилить. Господи ж, Боже ж мій, що в того молодика в голові?!

— Бо знали, що мудрих гонять і побивають, тож мусять ховатися й не мати нічого, за чим могли би жалувати.

Не вгадав. Я подумав спершу, що молодому Гербуртові не дається легко наука і друкарня стане для нього тягарем. Але міг би стати добрим господарем, порятувати родове гніздо.

— Пощо мій отець женився? Не треба було йому того робити!

І то все чули гайдуки. Який встид! Немалий вже, мусить себе стримувати. Я не встиг рота розкрити, як він погнав дорогою, що мала привести мене до Кракова. Але мені вдалося вхопити його коня за вуздечку.

— Постій, синку. Якби ясновельможний міг вибирати: йти йому в професори чи пильнувати добро свого отця, то він волів би бути професором. Але він був старшим сином, то мусив дбати, щоб рід не згас. Я теж був старшим сином. Ми довіку лишаємось чиїмись синами. Може, просто поїдемо в Добромиль, коротшою дорогою?

— Нехай пан їде сам, а я хочу проїхатися. Пан зле виглядає, хворий.

— Се болотна пропасниця озвалася. Виріс я на болотах.

— Як се?

І ми поїхали поряд довшою дорогою, і став я йому оповідати про своє життя старшим сином, як серце противилося, а розум наказував і перемагав, і що є таке, за чим я жалкую. Що не все залежить від нас, але також від світил небесних, у що вірив ясновельможний і розказав мені.

— Він і мені розказував! — вигукнув Ян Лев.

Далі я розповів, як оженився, а брат мій згинув, як ходив у походи під коругвою Заславських. І про те, як стратив усе і тепер не знаю, що мені зі своєю волею робити. А далі ми опинились знову на рогачці: одна дорога вела до Високого замку, друга — в монастир святого Онуфрія, а третя — в Добромиль. Я лишився б у Терновій, відвідав би доброго Яця і отця Василя, але зі мною був панич, і сими відвідинами я міг збаламутити всіх, а мені й так клопоту вистачає. Найкрутіша дорога була до Високого замку, найдовша — до монастиря, куди мені страх як не хотілося їхати, знаючи таємницю глиняної ляльки. Мені треба було їхати в Добромиль, бо там — моє майбутнє у вигляді маґнатської ласки й капшука з грішми. Туди й дивився молодий Гербурт.

— Сподіваюсь, — мовив панич, — що мати моя, княгиня, винагородить пана за його терпіння. Я їй про се нагадаю.

Він повернув голову в бік Високого замку, чий верх купався у сонці, а в тіні знаходилась брама, над якою було написано — МОЯ ТВЕРДИНЯ. Сам я того не бачив, але чув, що Ян Щасний велів так написати. Я лише крадькома посміхнувся. Усе, що було на мені, належало Гербуртам, але те, що всередині, — лиш моє і нічиє більше. Я вклонився легенько. Мені вже не звикати, що вельможні пани нагадують марець: щохвилі міняють думки й настрій. Я мав велику перевагу над молодим Гербуртом: для свого сина я залишався деревом, що дає тінь і зупиняє вітер. Про що дізнався відразу, як тільки ми повернулись в Добромиль.

XXVII

Не те, щоб я шкодував, що розповів паничеві про свої життєві дороги, але мені було неприємно, що він почув у моїй оповіді приховане благання про поміч, чого я і в думці не мав. Ліпше було мені списати свою історію на папері, раз вона так уже проситься між люди. А допомогти мені є кому: такі поважні люди, як боневицький маршалок, князь Януш Заславський, коли дізнається про мою лиху пригоду, напише другого листа до його королівської мосці. Невдовзі він прибуде в Добромиль, тоді й попрошу сам.

Панич подякував мені за те, що поїхав з ним. Умів, коли захоче, бути гречним, і ми з ним розпрощалися, я знав, аж до похорону. Від свіжого повітря мені стало ліпше, я навіть їсти захотів.

У замку кипіла робота: готувались не лише до похорону, а й до поминальної учти, дуже пишної. Родина й найбільші пани будуть поминати Гербурта на Сліпій горі, а інші — тут, в Низькому замку. Павлуся й Михайла я не бачив уже давно. Забрали їх до роботи. Не було кому й шматок хліба мені принести, то я зупинив якогось пахолка і попросив принести мені хліба й узвару.

Попри мій поважний вигляд, в грудях моїх билося не орлине серце, а гороб’яче. Втім, я ніколи не прикидався орлом, і ніхто мені цього б не закинув. Від згадки про те, що мене чекає, часом плуталося в голові, особливо проти ночі. Я мусив кожного разу приводити себе до тями й казати: