Маґнат - Галина Василівна Москалець

Ясновельможна розгорнула хустку — і зблиснуло золото.

— Перстень мого мужа.

Ми не дихали.

— Сей годиться. Пан…

— Северин, — підказав маршалок.

— Пан Северин потім віддасть мені його.

Вона відкинула жалобний серпанок і піднесла двома пальцями перстень до вуст. Маршалок ступив до неї, щоб забрати сей дорогоцінний клейнод, але пані зробила крок до мене.

— Нехай пан поміряє.

Я простяг праву руку долонею вгору, але ясновельможна повернула її вниз і одягнула перстень на вказівний палець. Він легко сковзнув, я відчув холод. То був перстень-печатка з гербом, але не той, що ним Гербурт запечатував листи, хоч схожий на нього. Щит був вкритий червоною емаллю, а яблуко — зелене. Такий перстень вдягали на сеймики чи на якусь пишну оказію.

— Чи не завеликий? — спитала ясновельможна Єлизавета вже справжнім голосом — м’яким, як шовк.

Я опустив палець. Перстень сидів як влитий. Де я думав, що мені підійде маґнатський перстень, а таки підійшов.

— Добре, — мовила ясновельможна і вийшла. Вона йшла як королева, не дивлячись під ноги, і в цій ході не було скорботи, що змушує чоловіка знесилено човгати ногами, додаючи собі з десяток літ, аби поскорше опинитись на тому світі з укоханим небіжчиком. Гербуртова радше втікала. Від чорних драперій, що припадали пилом, безконечних молитов і сліз, які треба було вичавлювати з себе щодня бодай по кілька крапель. І від мене.

Маршалок спохопився, побіг відчиняти двері, за якими чекали слуги, вмираючи від нетерпіння й цікавості: а що як парсуна не сподобається пані? Так ніби можна було вже щось змінити. Не цього боявся я, бовдури, а іншого: що заплаче при мені або я заплачу.

Я побачив на підлозі хустину й хутко підняв, затис в кулаці. Не бігти ж мені за ясновельможною віддавати. Маршалок вже не вертався до кабінету. Я перевів подих. Потім сховав хустину в рукав. Старий з мене дурень.

XXVI

Ся хустина, з якою я не знав, що робити, довго муляла мене. Тепер я не знав, як її повернути. Не треба було піднімати, лишити так, як є. Але що далі, то більше здавалося мені, що ясновельможна впустила її… для мене. Боже, що я собі намислив! Впустила для мене, давши тим самим знак, що не вважає мене бовваном, вбраним в одежу її покійного чоловіка, а живою людиною, достойною носити перстень Гербурта. Якби хтось про се дізнався, яка б ураза була для її честі, страшно подумати. А однак зважилась. Я думаю, тому, що прикро їй було б позичати перстень будь-кому, зовсім уже нерівні собі.

Вирішив я не виходити на люди. Перстень боявся знімати, щоб не згубити. Потім замотав поверх нього шматину. Десь уже роздзвонили, що ясновельможна вдова схвалила мене як парсуну. Не хотів, аби витріщалися на мене, шепталися. Сидів у себе, читав молитовник, і надумав піти до добромильського священика висповідатись й прийняти причастя. Похолов від думки, що раптом труна Гербурта виявиться порожньою і мене покладуть в неї. Певно, мав я вночі гарячку, тому й верзлося всіляке. Не було навіть кому води подати. Позаяк я не виходив до міста, слуга Михайло віддалився від мене, шукав собі нового господаря. Павла я теж не бачив. Почались приготування до похорону, то ганяли хлопця туди-сюди.

На ранок встав я з пекучим болем у горлі, голова розколювалась. Тут би мені хто-небудь знадобився, хоч би води в глек налив і в печі затопив. Я сидів на ліжку, коли в двері хтось пошкрібся, а далі поворушив клямкою. Я мусив зачинятись на ніч на засув, бо хто знає, хто там вештається в домі по ночах. Вночі я би не відчинив нікому. Доплентався до дверей, відсунув засув і побачив… панича, сина Гербуртового.

— Як… вашмосць мене знайшов!

Я незграбно відступив і заточився.

— Пану зле? Пан такий блідий…

Я махнув рукою, запросив його до покою. Був я у спідньому, то накинув на себе, що було під рукою. Панич, певно, здивувався тісноті мого помешкання, але мені ще було добре. Інші шляхтичі по двоє, навіть по троє тулились у ще менших комірках, хто не хотів витрачатись на постій у місті.

— Я, власне, хотів запросити пана поїхати зі мною до Боневич, але як пан чується зле…

Боневичі! Як я міг забути про Боневичі? Мусив їх ще раз побачити, наостанку.

— Пусте, трохи застудився. Але поїду з паном.

Я не наважився просити панича, щоб зачекав. Боявся, що сей рідкісний птах щезне, розчиниться в людському тлумі, тому зараз почав надягати чоботи. Добре, що був сяк-так вбраний, бо збирався йти на снідання. Бог з тим сніданням, обійдуся.

Коли ми виїхали з замку в супроводі чотирьох гайдуків, я подумав, що так і не побував у Високому замку і вже либонь не побуваю. Туди мене самого не пустять, а чуткам про підземний хід від Боневич до Високого замку я не вірив. (АК: У Боневичах мені показували буцімто підземний хід, але то була частина звичайної пивниці. Взагалі люди люблять розповідати про довжелезні підземні ходи завдовжки десятки кілометрів, якими можна було проїхати навіть конем, однак тримати їх у таємниці довго не можна, отже, нема сенсу будувати. Пізніші плани старих будівель не вказують жодного потайного ходу. Щонайбільше, ці ходи виводили за мури замків.)

Я не питав Яна Лева, що йому потрібно в Боневичах, се й так зрозуміло. В Низькому замку було дуже неспокійно, все його життя на виду, а в Боневичах є друкарня, де ніхто хлопця не чіпатиме. Невже сей дітвак думає продовжити діло вітця, хіба не знає, скільки лиха воно принесло родині? А скільки грошей витягло! Бачив я колись рахунки — Господи, помилуй! Мені такі гроші навіть приснитися не могли. Одне слово, спустив гроші на книжки та на військові виправи. У мені все противиться такому марнотратству, котре веде до згуби, але я — не маґнат. Мені б не пропасти зовсім, мати який не який, а свій куток, не втратити честі, бо се означає упасти на дно життя. А маґнатові стати таким, як я, — вже погибель. Пошлють до Риму золоту цяцьку — і все простять їм: і перелюб, і святотатство. А Бог… Їхній Бог — Папа. (АК: Дійсно, вельможі таким чином здобували розлучення чи залагоджували якісь проблеми, даруючи коштовні ікони, золоте та срібне начиння понтифіку. А Ян Щасний писав листи Папі, намагаючись виправдати свій спротив насильницькому запровадженню унії. Втім, ситуація мала виразне політичне забарвлення, тому навряд чи він би відкупився.)

Колись я думав