Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Цілу ніч Дорош перевертався з боку на бік і заснув тільки ранком. Він не чув навіть, як загули литаври, скликаючи козаків на майдан до ганебного стовпа, не бачив, як карано Перепеличку. Коли він, нарешті, прокинувся і вийшов на майдан, вже було по карі: закривавлене мертве тіло Перепелички висіло на мотузках, що ними його прив’язали до стовпа, а круг нього стояла сумна запорозька молодь. Потім вже дізнався Дорош, що молодь намагалася врятувати Перепеличку, вмовляючи старих козаків не бити його, але суворі діди не слухали їх і нещадно один по одному киями забили парубка.
Тіло Перепелички, вкрите жупаном, ще лежало коло стовпа, коли Дорош помітив, що козаки почали збиратися й купчитися коло військової пушкарні, з їхніх розмов зрозумів, що каратимуть ще одного злочинця. Цей злочинець давно вже сидів закований у пушкарні. Його обвинувачено в тім, що він зарізав старого козака, який самотньо жив серед степу.
Коли Дорош підійшов до пушкарні, з неї вийшов військовий піп-чернець з хрестом в руках, що, мабуть, сповідав та причащав перед карою злочинця. Трохи згодом з пушкарні вийшли пушкарій та під-довбиш; вони за руки вели високого дужого чоловіка у розхристаній сорочці. Обличчя його було бліде і здавалося ще блідішим від того, що він заріс густою чорною бородою. Чоловік довго стояв, заплющивши очі, як людина, що вийшла з темряви на світ, потім підвів голову і, підставивши долоню до лоба, подивився на сонце. Раптом він роззявив рота, одхилив назад голову і чхнув на весь майдан. Потім витер руками вуса і щось сказав піддовбишеві. Що саме сказав він, не чути було Дорошеві. Піддовбиш усміхнувся, витяг з кишені кисет і люльку, набив і віддав чоловікові. Той запалив її, викресавши вогонь, з насолодою затягнувся й випустив хмару диму. Коли чоловік викурив люльку, до нього підійшов піп, що тримав якусь книжку в шкуратяній оправі. Піп розгорнув книжку на закладці, подивився в неї і віддав чоловікові. Чоловік, очевидячки, не розуміючи, в чому річ, здивовано подивився на попа. Піп сказав йому щось, і злочинець узяв книгу в руки і пішов майданом до воріт фортеці. За злочинцем пішов піп з кадилом, невеличкий хор, а далі кошовий з суддею, отамання й інші козаки.
– Святий Боже, святий кріпкий… – заспівав хор. Правили панахиду над живою людиною.
Коли хор замовкав, до Дороша, що йшов укупі з іншими, долітав густий бас засудженого, що, розгорнувши книжку й держачи її на витягнутих руках перед себе, читав канон на сконання власної душі. Іноді він спотикався; тоді голос його замовкав на хвилинку і він спинявся, і вся процесія спинялася і чекала на нього, поки він знайде рядок у книжці. Пахло ладаном і відгонило чиїмись новими, пошпарованими дьогтем, чобітьми.
Перед церквою натовп спинився і піп справив коротеньке відспівування, наче біля нього була не жива ще людина, а труна з мерцем. За ворітьми фортеці до процесії приєдналася велика сила старців, ченців та жебраків, і все це рушило через Гасан-базар до шибениць, що стояли на могилі на півверстви від фортеці. Шибениці чітко, як великі літери «П», вирізувалися на тлі ясного блакитного неба. На поперечці одної з шибениць ворушилась якась постать і видно було, що вона то нахиляється, то знову випросто-вується над слижиною. Згодом під нею повис довгий мотузок з петлею. Постать, що прив’язувала петлю до шибениці, перехилилася, потягнула двічі або тричі за мотуз, мабуть, щоб спробувати, чи кріпко він прив’язаний, а потім ухопилася за мотуз, перекинула ногу і по мотузці спустилася на землю. Усе це було зроблено спокійно й неквапливо. І всі круг Дороша були теж спокійні й поважні, і по обличчях їхніх видно було, що вони роблять саме те, що й треба. Недалеко шибениці стояв віз, запряжений загнузданим конем. Кінь був жвавий і дикий. За вуздечку його держав молодий хло-пець-підкаток. Коли процесія підійшла й спинилася коло шибениць, засуджений ще читав канон і видно було, що він напружує всю увагу, щоб не збитися й не загубити рядка. Всі мовчали і тільки голос засудженого лунав над натовпом.
Раптом голосно заспівав хор і покрив голос читця. Потім Дорош бачив, як піп узяв книжку в його з рук і передав її комусь з церковників, а засуджений зліз на віз і витягнувся там на увесь свій великий зріст.
Він стояв на возі як стовп, вітер теліпав йому чорну бороду й довгий чуб, круг його стояв мовчазний натовп і чекав на щось від його, а він оглядався навкруги і, видно, не знав, що йому робити. Але піп знав, що треба робити засудженому.
– Читай «вірую», – сказав він чоловікові.
Засуджений тричі перехрестився великим хрестом і почав читати «вірую». Коли він збивався, йому знизу підказував піп. Скінчивши молитву, засуджений підвів голову і якимсь здивованим поглядом став оглядати натовп, наче тільки тепер зрозумівши, для чого зібралася така сила людей, співає хор, кадить піп і стоїть шибениця, а з неї звішується мотузка з петлею.
Піп підійшов ближче до воза і простягнув руку з хрестом чоловікові.
– Цілуй хрест! – сказав він.
Засуджений нахилився. Рука в попа тремтіла і чути було, як хрест цокав по зубах засудженого. Піп перехрестив його й одійшов од воза.
– Со святими упокой… – заспівав він, кадячи коло себе.
– …Христе, душу! – затягнув хор, а вітер підхопив звуки і розніс їх над степом і могилою.
– Ну, тепер попрощайся з товаришами! – сказав піп, коли хор скінчив.
Він знав, цей чернець, що робити людині з того моменту, як вона народилася, аж до того часу, коли їй накинуть на шию петлю.
Засуджений сумно переводив очима з одного обличчя на інше, наче шукав серед них того, хто допоможе йому врятуватися від ганебної неминучої смерти, але суворі були обличчя козаків.
– Батьку отамане, і ви, панове отамання… простіть мене грішного!
Засуджений низько вклонився вбік січової старшини.
– Бог простить! – сказав Сірко.
– Хай Біг прощає! – відповіли отамани.
Засуджений знову вклонився.
– Простіть мене і ви, товариші і все славне військо Низове запорозьке!
– Біг простить! Біг простить! – загудів натовп.
– Простіть мене грішного і ви, добрі люди! – звернувся він до старців та жебрацтва.
– Біг простить! – безладно відповіли йому ті.
Козаки скидали шапки
