Жменя праху - Івлін Во

— Попросімо, щоб відчинили вікно,— сказала Бренда.— Тут душно.

Офіціант розсунув завіси й повідчиняв вікна.

— Вже зовсім видно,— додала вона.

— Шоста година. Мабуть, пора додому.

— Так.

— Ще тиждень, і всі прийоми минуться,— сказав Вівер.

— Так.

— Ну, ходімо.

— Ходімо. Ти можеш розплатитись? У мене нічого нема.

Вони зайшли з прийому поснідати до клубу, що відкрила Дейзі. Бівер заплатив за копченого оселедця і чай.

— Вісім шилінгів,— сказав він.— Як Дейзі сподівається, що сюди ходитимуть, коли в неї такі ціни?

— Так, дорогенько... То ти справді їдеш в Америку?

— Доводиться. Мама взяла квитки.

— І все те, що я тобі сьогодні сказала, для тебе ніщо?

— Люба, не починай знову. Говорено-переговорено... Ти ж сама знаєш, що інакше не виходить. Навіщо псувати останній тиждень?

— Але ж улітку ти був щасливий, правда?

— Авжеж... ну, ходімо?

— Ходімо. Не проводжай мене, не треба.

— Ти справді не хочеш? Така далечінь, та й пізно вже...

— Хіба тобі не однаково, хочу я чи не хочу.

— Брендо, люба, ну нащо ти... Ти ж ніколи не була така.

— Авжеж, я ніколи нічого не просила.

Індіанці вернулись уночі, коли Тоні й доктор Мессінджер спали. Вони тихенько повиповзали зі схованок; жінки пороздягались і лишили одежу далеченько, щоб і гілочки не зачепити, не зашелестіти. Голі постаті нечутно пробирались хащами. Місяця не було, і тільки жар у вогнищі та ліхтар за двадцять ярдів від них давав трохи світла. Вони позбирали свої кошики, запас фаріньї, луки й стріли, рушницю, широкі ножі, позгортали гамаки в тугі клунки. Вони не взяли нічого, що не належало їм. А потім крадькома подалися через смуги тіні назад у пітьму.

Прокинувшись, Тоні й доктор Мессінджер одразу збагнули, що сталося.

Становище серйозне,— сказав доктор Мессінджер,— але не безнадійне.

IV

Чотири дні Тоні, з доктором Мессінджером веслували за водою. Вони сиділи на кормі й на носі, силкуючись зберегти рівновагу; посередині були навалені найпотрібніші припаси, а решта їх і два човни лишились у таборі — їх заберуть, коли домовляться про допомогу з пай-ваями. Але навіть того мінімуму, що взяв доктор Мессінджер, було забагато: переобтяжений човен сидів у воді занадто глибоко, від кожного руху вода могла перехлюпнутись через борт і потопити їх. Кермувати було важко, і вони посувалися дуже повільно — пливли здебільшого за течією.

Двічі траплялися пороги, тоді їм доводилось приставати до берега, розвантажувати човен і переводити його на чисте плесо вбрід, часом по пояс у воді, а часом перелазячи через каміння. Потім вони прив’язували човен і переносили в нього вантаж берегом, продираючись крізь хащі. Далі вже річка була широка й спокійна. Темна поверхня відбивала стіни лісу по обох берегах; здіймаючись із хащів, дерева підносили квітучі крони на сто чи й більше футів угору. Подекуди річка була встелена опалими пелюстками, і мандрівники довго пливли серед них, рухаючись ледь-ледь швидше, ніби спочивали на квітучій луці. Увечері вони напинали брезент де-небудь на смужці сухого берега й підвішували гамаки на кущах. Спокій порушували тільки мухи кабурі, та ще вряди-годи вони бачили в річці нерухомих алігаторів.

Вони весь час уважно дивились на берег, але не помічали ніяких ознак присутності людей.

А потім у Тоні почалась пропасниця. Вона напала на нього раптово — на четвертий день. Коли вони спинились опівдні пообідати, він був ще здоровісінький і підстрелив невеличкого оленя, що вийшов на другий берег до водопою; а за годину його вже так трусило, що він мусив покласти весло. Голова його горіла, а руки, ноги й усе тіло задубіло. На заході сонця він почав марити.

Доктор Мессінджер зміряв йому температуру: виявилося сто чотири градуси за Фаренгейтом. Він дав Тоні двадцять п’ять гранів хініну й розіклав вогнище так близько від нього, що вранці гамак був присмалений і закурений. Він наказав Тоні загорнутись в укривало, і вночі Тоні раз у раз прокидався, облитий потом; його палила спрага, і він кухоль за кухлем пив річкову воду. Ні ввечері, ні наступного ранку він не міг їсти нічого.

Але на ранок температура спала. Він почував себе кволим, виснаженим, але міг сидіти в човні й трохи гребти.

— Це просто напад, правда? — спитав він.— Завтра я вже буду здоровий.

— Сподіваюся,— сказав доктор Мессінджер.

Опівдні Тоні випив трохи какао і з’їв чашку рису.

— Я почуваю себе чудово,— сказав він.

— От і гаразд.

А ввечері пропасниця вернулась. Вони отаборились на піщаному березі. Доктор Мессінджер нагрів каменюки й приклав Тоні до підошов і поперека. Майже цілу ніч він не спав, підкладав у вогнище й подавав Тоні пити. На світанку Тоні з годину поспав і прокинувся наче трохи здоровіший; він раз у раз приймав хінін, і в нього вже дзвеніло у вухах, ніби він прикладав до них мушлі, в яких, казали йому в дитинстві, чути голос моря.

— Треба пливти далі,— сказав доктор Мессінджер.— До селища вже недалеко.

— Я зовсім розбитий. Чи не краще почекати, поки я одужаю?

— Чекати не можна. Треба пливти. Ви можете залізти в човен?

Доктор Мессінджер знав, що Тоні хворітиме довго.

Перші кілька годин того дня Тоні лежав як колода на носі човна. Вони пересунули припаси так, щоб можна було простягтися. А потім пропасниця вернулась, і він почав цокотіти зубами. Він сів, поклав голову на коліна. Його всього тіпало, і тільки лоб та щоки горіли під полудневим сонцем. Селища не було й знаку.

Аж надвечір він уперше побачив Бренду. Якийсь час він пильно дивився на дивний предмет посеред човна, де були звалені припаси; потім усвідомив, що це людина.

— То Індіанці вернулися? — спитав він.

— Так.

— Я знав, що вони вернуться. Такі дурні — злякались іграшки. Решта теж прийдуть.

— Так, сподіваюся. Сидіть тихо.

— Отакі йолопи — злякались іграшки,— зневажливо сказав Тоні до жінки в човні. А потім побачив, що це Бренда.— Вибач,— сказав він.— Я не розгледів, що це ти. Тебе іграшка не злякала б.

Але Бренда не відповіла. Вона сиділа так, як часто сиділа, коли верталась із Лондона,— згорблена над чашкою