Жменя праху - Івлін Во

Роза тупо дивилася перед себе й мовчала.

— Слухай. Із тобою ж буде твій чоловік і ще семеро ваших, чого ж тобі боятись. А ми без тебе не зможемо говорити з чоловіками.

— Чоловіки не ходи,— сказала Роза.

— Підуть, підуть. Треба тільки знати, чи й ти підеш.

— Макуші не ходи з пай-вай,— знов сказала Роза.

— О господи! — втомлено зітхнув доктор Мессінджер.— Ну дарма, вранці поговоримо.

— Дай сигарета...

— От халепа буде, як вона не піде.

— А ще більша, як ніхто з них не піде,— мовив Тоні.

Другого дня човни були готові. Ополудні їх спустили на воду й припнули до берега. Індіанці мовчки готували собі обід. Тоні з доктором Мессінджером їли язик, варений рис і консервовані персики.

— З припасами все гаразд,— сказав доктор Мессінджер.— Вистачить щонайменше на три тижні, а до пай-ваїв ми дістанемось за день чи два. Завтра вирушимо.

Плату індіанцям — рушниці, рибальські гачки та сувої ситцю — залишили в селищі. Але в них ще було з десяток ящиків товарів для дальшої подорожі. Окіст кабана коштував жменю дробу чи двадцять пістонів,— жирна птиця — разок намиста.

Годині о першій, коли скінчили обідати, доктор Мессінджер знов покликав Розу.

— Завтра вирушаємо,— сказав він.

— Так, зараз.

— Скажи чоловікам те, що я сказав тобі вчора. Восьмеро попливуть у човнах, решта чекатимуть тут. Ти попливеш з нами. Оці припаси лишаться тут. А оці — скласти в човни. Скажи так чоловікам.

Роза мовчала.

— Ти зрозуміла?

— Чоловіки не ходи в човни,— відповіла вона.— Всі чоловіки ходи отам,— вона показала рукою на стежку, якою вони прийшли сюди.— Завтра-післязавтра всі люди ходи назад селище.

Настала довга мовчанка; нарешті доктор Мессінджер промовив:

— Скажи чоловікам, щоб підійшли... Погрожувати їм — марна річ,— зауважив він, звертаючись до Тоні, коли Роза почалапала до вогнища.— Це химерний і боязкий народ. Як погрожувати, вони злякаються й утечуть, покинувши нас напризволяще. Та не турбуйтесь, я їх умовлю.

Вони бачили, що Роза говорить з чоловіками біля вогнища, але ніхто там не зрушив з місця. Врешті, переказавши все, вона замовкла й присіла навпочіпки серед них, а одна жінка поклала їй голову на коліна, і Роза почала шукати в неї вошей. Та доктор Мессінджер перебив їй цю розвагу.

— Ходім до них, поговоримо.

Декотрі індіанці лежали в гамаках. Інші сиділи навпочіпки й засипали вогнище землею. Вони втупили в доктора Мессінджера очі-щілинки, схожі на свинячі. Тільки Роза не повернула голови, а старанно вибирала моторними пальцями вошей з волосся в приятельки й давила їх.

— У чому річ? — спитав доктор Мессінджер.— Я ж казав тобі, щоб привела чоловіків.

Роза не відповіла.

— То макуші боягузи! Вони бояться пай-ваїв!

— Це маніок,— сказала Роза.— Нам треба вертатись, копати маніок. А то він буде поганий.

— Слухай. Мені треба чоловіків на тиждень чи два. Не більше. А тоді кінець. Вони підуть додому.

— Час копати маніок. Макуші копай маніок до великий дощ. Усі йти додому зараз.

— Чистий шантаж,— сказав доктор Мессінджер.—  Дістаньмо щось із товарів.

Вони з Тоні розкрили один ящик і почали розкладати його вміст на укривалі. Всі ці товари вони вибирали разом у дешевій крамничці на Оксфорд-стріт. Індіанці дивились на ту виставку, не порушуючи мовчанки. Там були пляшечки з одеколоном та пілюлями, барвисті целулоїдні гребінці, оздоблені блискучими камінчиками, дзеркальця, складані ножі з візерунчастими алюмінієвими ручками, стрічки, намисто і солідніші товари — сокири, латунні гільзи, плескаті червоні порохівниці з порохом.

— Дай оце.— Роза вхопила блідо-голубу розетку — значок для веслярських перегонів.— Дай оце,— знов сказала вона, накапавши на долоню одеколону і нюхаючи його.

— Хто попливе з нами, може вибрати три речі з оцього.

Та Роза монотонно відповідала:

— Макуші зараз ходи копай маніок.

— Марна річ,— сказав доктор Мессінджер після півгодини безрезультатних переговорів.— Спробуймо з мишами. Я хотів приберегти їх для пай-ваїв. Шкода. Але мишами вони спокусяться. Я знаю індіанську натуру.

Ті миші були досить дорогі — по три з половиною шилінги штука, і Тоні добре пам’ятав, як збентежився сам, коли їх для показу запустили на підлозі у відділі іграшок.

Миші були німецького виробу, завбільшки з доброго пацюка, строкато розмальовані білим і зеленим; у них були великі скляні очі, цупкі вуса й хвости в зелених і білих пругах; вони бігали на потайних коліщатках, а дзвіночки всередині у них дзеленчали. Доктор Мессінджер вийняв одну з коробки, розгорнув тоненький папір і підняв мишу, показуючи її індіанцям. Ті явно зацікавились. Тоді він накрутив мишу. Почувши деренчання механізму, індіанці стривожено заворушились.

Табір стояв на глинястій місцині, затоплюваній у повінь; тепер вона була суха й тверда. Доктор Мессінджер поставив мишу на землю й пустив. Вона, весело дзеленькаючи, покотилася до індіанців. Якусь мить Тоні боявся, що вона перекинеться або зачепиться за корінь, але механізм працював бездоганно, і котилася вона весь час по рівному.

Ефект перевищив усі сподівання. Індіанцям зразу аж дух забило, тоді вони злякано заохали, жінки пронизливо заверещали, і всі кинулись навтіки: босі брунатні ноги ледь чутно тупотіли по опалому листю, голі плечі безгучно, мов кажанячі крила, пропихались крізь хащі, пошарпані сукні зачіпались за колючки й дерлись. Поки миша, дзеленькочучи, докотилась до того місця, де сидів найближчий з індіанців, і спинилась, у таборі не лишилося ні душі.

— Хай йому біс,— сказав доктор Мессінджер.— Навіть краще, ніж я сподівався.

— В усякому разі, більше.

— Пусте. Вони вернуться. Я їх знаю.

Та до вечора вони не вернулись. І цілий спекотний день Тоні й доктор Мессінджер лежали в гамаках, закутавшись від мух кабурі. Порожні човни стояли на річці; заводних мишей прибрали. Коли посутеніло, доктор Мессінджер сказав:

— Треба розпалити вогнище. Вони прийдуть уночі.

Вони змели землю з погаслого вугілля, принесли дров, розпалили вогнище й засвітили ліхтар.

— Треба повечеряти,— сказав Тоні.

Вони закип’ятили води, зварили какао, відкрили бляшанку лососини й доїли персики, що лишилися від обіду. Тоді закурили люльки й понатягали на гамаки москітні сітки. Все це майже без слова. Нарешті вони вирішили лягати спати.

— Завтра побачимо всіх їх тут,— сказав доктор Мессінджер.— Норовистий народ...

Довкола них свистіли й квакали лісові голоси, з вечора до ранку зміняючи одні одних.

У Лондоні починався світанок, ясний І ніжний, голубино-сизий і золотавий, віщуючи добру погоду; вуличні ліхтарі