Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко

– Спокійно, чого ти боїшся? – здивувався я.

– А то ще скажуть, що я їла, і не дадуть вечері, – Явдошка хижо озирнулася і жадібно желіпала.

– Хіба не досхочу годують? – спитав я, коли ми вже були у сіннику.

– Досхочу хлопців годують, їм же зброю тримати. Або у степах, там молока багато, а ще хлопці можуть зайця вполювати чи кінь захворіє, то його заріжуть, – розповідала вона і роздягалася.

Потім лежали, Явдошка в голос мріяла знову потрапити у степ, ходити за худобою.

– Потім завагітнію, мене сюди на легку роботу візьмуть. І годуватимуть краще.

– А що за легка робота?

– Дітей паничів опатрувати. Їх же привозять з інших куренів, малих ще. Ото ходиш за ними, годуєш. І сама сита і не заморена. Тільки уважно треба. Бо як дитина заб’ється чи скалічиться, то одразу слугу вабоють. Але дивитися легко.

Ми ще лежали, а потім почули якісь крики з вулиці. Вибігли, побачили цілий натовп слуг. Явдошка потягла мене туди. Виявилося, що всі зібралися дивитися на дітей диких, захоплених у день битви. Їм одягли залізні ошийники, руки узяли у кайдани. Диченята ричали, зиркали злими оченятами, кидалися на слуг, які їх дражнили.

– Диві які! Гірші за собак! – шепотіла Явдошка. – Вони людей їдять!

Потім плюнула в диченя, жбурнула землею. Мені ця сцена була не до вподоби, то я залишив Явдошку у натовпі, пішов до башти. На вході мене перестріли джури.

– Я до свого пана Набоки, – сказав їм, хоч вони і так знали, до кого я. Пропустили, але один з джур пішов за мною, щоб я кудись не звернув. Постукав у двері кімнати Понамки. – Це я, пане.

– Заходь.

Вона сиділа за столом, дивилася нові папери.

– Що це? – спитав я, коли зачинив двері.

– Та ось ще документи. Подивися їх, мені знов потрібно скласти доповідь. Тільки спочатку принеси мені поїсти.

Я побіг на кухню, приніс м’яса, хліба та пива, а ще мед і яблука, бо Понамка любила закусити солодким.

– Як рука? – спитав я, бо побачив, що Понамка користалася лише правою, а ліва висіла.

– Та херовато. Але буде нормально. Кістки цілі, а інше заживе.

Вона жадібно кусала м’ясо, запивала його пивом, я ж сів за документи.

– Нічого собі! – сказав я, коли Понамка вже хрумтіла горішками.

– Що?

– Це документи про те, як тут поставлено розпліднення!

– Це ти про що? – не зрозуміла Понамка.

– Про те, що кожен панич зобов’язаний за рік запліднити мінімум одну жінку. Краще дві. Деякі і трьох запліднюють.

– І як вони обирають, кого саме запліднювати? – поцікавилася моя панна.

– Подають до куреня заяву з іменами тих жінок, яких хочуть запліднити. Так розумію, що думки жінок не питають. Але ось коли на одну даму кілька претендентів, то їй дано право обирати.

– І що робити тим, кого не обрали?

– Їм доводять, з ким вони мусять злягтися. Так само, як і тим паничам, які не подавали заяв. Усі жінки паничів, в яких немає малих дітей на руках, мусять бути запліднені. Ось тут розподіл по року, щоб всі не народили в один місяць. Кожна жінка повідомляє про свої цикли. І в найсприятливіший період до неї приходить призначений чи обраний панич, вони живуть в окремій кімнаті кілька днів. Після чого панич йде, а жінка чекає. Якщо вона не завагітніє, то спробу повторюють ще двічі. При цьому змінюють склад пари. Якщо панич не зможе запліднити трьох жінок поспіль, він мусить виїхати до чудовиськ, бо панич не може жити без чоловічої сили. А якщо жінка не завагітніє після трьох партнерів, то її вбивають.

– Диви, як строго! – Понамка закрутила головою, але їсти яблуко з медом не припинила.

– Панич також може злягтися зі служницею. Якщо вона завагітніє, за нею слідкують. Коли народиться дитина, перевіряють. Калік тут нещадно вбивають. А дитину слуги у десять років дивляться. Якщо він високий, жилавий та сміливий, то його беруть у джури і потім він може стати паничем. Якщо ж у джури не годиться, то буде слугою.

– Так, відбирають тут добре, бачиш, які паничі, всі наче з картини. Високі, сильні, жилаві. І згадай битву з дикими. Бувало, що слуги тікали, але жоден з паничів, та що там паничів, навіть з джур, не злякався! Гинули, але не відступали! – Понамка вляглася, щоб відпочити після їжі.

– Слухай, виходить, що на Січі зовсім немає кохання! – здивувався я.

– Що? – позіхнула Понамка.

– Ну, в них же зовсім немає кохання. Немає близьких відносин. Чоловік і жінка зустрічаються лише для того, щоб завести дітей. Або просто задовольнити хіть. А почуття?

– Красю, тут дуже жорстоке життя. Тут не до почуттів. Кохання-махання, це все залиш для підлітків пубертатного віку, яким немає чим зайнятися. А тут чи не кожен день ходіння по лезу смерті!

– Я так не можу, – зітхнув і закрутив головою.

– Не можеш? Здається, ти регулярно ходиш на сінник з місцевою красунею, – посміхнулася Понамка.

– Я не про те. Я хочу відчувати ніжність, хочу вибудовувати стосунки, а тут це неможливо. Тут їй наказали спати зі мною і вона спить. Вона непогана, але зовсім нічого до мене не відчуває, просто мріє завагітніти, бо вагітних краще годують і менше примушують працювати. Це якийсь задрипаний комунізм!

– Красю, це життя. Ти був романтиком і залишився, – мляво сказала Понамка, і по її голосу я відчув, що вона ось-ось засне. То сидів далі мовчки, невдовзі почув, як вона вже солодко посапувала.

Вивчав документи далі. Щорічно у курені народжувалася приблизно сотня хлопчиків від паничів. Двох-трьох новонароджених вбивали через якісь вади чи каліцтва, у тому числі такі, як родимі плями. Приблизно два десятки дітей вмирали у наступні десять років від різноманітних хвороб. Так розумію, що це звичайна дитяча смертність для суспільства з майже відсутньою медициною. Потім ще один пік гибелі – десь 35–40 гинули під час перебування у джурах. Битви з чудовиськами, з дикими, можливо, і з рабами. Тобто до опаничення доходила лише третина, а то й чверть джур. Але вже коли ставали паничами, то зазвичай жили довго. Бо добре озброєні і підготовлені, спробуй їх вбити. Хоча траплялися ось такі події, як напад диких, коли гинуло багато паничів. Курінь Саловоза втратив лише двох паничів. Інші курені ж втратили значно більше. То зараз курінь готував відправку двох десятків своїх паничів туди, де були найбільші втрати.