Після кави - Абдул Рашид Махмуді
Його дядько Саїд також помер, але Ханія все ще була сильна й сповнена життя. Як він дорожив її м’якими й затишними обіймами, коли вона вітала його, як він обожнював її великі груди. Як завжди, вона не переставала сміятися. Дві її дочки вийшли заміж і жили неподалік, а її сини тепер стали чоловіками. Двоє з них одружилися та виховували дітей у батьківському домі. «Немає нічого кращого за натовп», — завжди повторювала вона. Згадуючи це, він розумів, що діти в цьому середовищі не є джерелом занепокоєння для їхніх сімей, оскільки нікому не спаде на думку віддавати їх до школи.
Школа Корану була для них стелею в навчанні, а сільське господарство — їхнім професійним заняттям, справою їхнього життя, коли вони ставали старшими. «Діти ростуть, як бур’ян», —сказав би Шабана.
Виявляючи щедрість, Ханія приготувала кукурудзяне кьофте, але воно йому не сподобалося. Утім, він з’їв із ввічливості. Потім вона подала йому страву, яку він спочатку не впізнав. Винесла це в супниці, наповненій білою рідиною, що нагадувала молоко.
— Тобі пощастило, Мідхате. Наша буйволиця народила. Сподіваюся, тобі сподобається сарсуб.
Сарсуб! Це те, що шейх аль-Шірбіні згадував у своїй книзі про кухуф. Сарсуб сподобався, тому він спустошив супницю. Мідхат повернувся в село Кассим на ніч в будинок Ніси, по дорозі відвідав мечеть і помітив, що вона в кращому стані, ніж раніше. Вона була перебудована й відремонтована в останні дні шейха Закі. Але колодязь усе ще був, а також гвинтовий насос і умивальник. Він глянув на скриньку. Вагон потойбічного світу все ще стояв на своїх старих стовпах.
Колеса часу повернулися, і ера кукурудзяної кьофте минула. Але Аллах знає, що він любив сарсуб. У своєму описі шейх аль-Шірбіні написав: «Це молоко, яке поєднується з частиною молока, що виділяється, коли буйволиця народжує. До нього вони додають трохи солі, щоб покращити смак, і залишають його для своїх потреб. Тож якщо люди хотіли сарсуб, вони клали молоко у велику каструлю, заливали його місмааром і кип’ятили суміш на вогні, тоді вона називалась муфаввар і сарсууб...»
Мідхат з радістю зауважив, що багато очерету по той бік каналу. Сільські діти ще могли перейти на той берег, аби вторгнутися на землю Саїди. Агаті та дерева акації також виднілися по той бік каналу. Він провідав свого дядька Шабану й застав його в чудовому веселому настрої. Чоловік наполягав на тому, щоб Мідхат сів і згадав «старі часи» й розповів йому все про Маріку та Саламу Абу Хусейна, але Мідхат надовго не затримався й багато не говорив. Він поспішав повернутися в Абу Кабір та не відчував бажання згадувати минуле. Смуток почав проникати в його душу, і він не знав причин чому, хіба що відчував, що цей візит до місця його народження стане останнім.
Мідхат знайшов друзів, які з нетерпінням чекали на його повернення. Він не розчарував їх, коли приїхав на велосипеді, оскільки сказав, що незабаром прийде віслюк, який привезе багато смачної їжі. Друзі зібралися на щедру вечерю, яку прислала Ханія: горщик голубців із двома курками, а також двома парами голубів. Вони помолилися за Ханію. Ентузіазм з’явився на обличчі всіх, окрім Хашема, який намагався сісти, схрестивши ноги, але через біль не міг.
— Клянуся, я не зімкнув очей всю ніч, — простогнав він.
Баюмі наставляв його:
— Зараз не час, сину Сакіни. Стули пельку та їж.
— Припини грати у футбол і зосередься на навчанні, — порадив йому Емад.
— Дівчата — це те, що відволікає його від навчання, а не футбол, — мовив Мідхат.
Потім запанувала тиша, коли з горщика підняли кришку й усі, як завжди, розпочали трапезу. Ледве Хашем допив останній ковток, як знову відкрив рота.
— У мене болить нога, сучі сини.
Але Баюмі змінив тему:
— Розкажи нам, що сталося з Амаль.
За словами Хашема, з «лейтенантом» все йшло добре. Він зустрічав її, коли вона знаходила привід вийти надвечір, наприклад, повчитися зі шкільною подругою або відвідати свою заміжню сестру. І кожен раз вони сповідували свою вірність і відданість. Сестра Амаль, благослови її Аллах і продовжи їй дні на землі, прикриває її.
— Це те, що ти завжди говориш кожній дівчині на початку. Любов досі чиста, чи що? — запитав його Емад.
— Ні, цього разу по-справжньому, — відповів Хашем. — Клянуся всемогутнім Аллахом, що я з нею найкраще поводжуся.
— Найкраща поведінка? Який невдаха, — критично відказав Мідхат. — Незабаром вона тебе зненавидить. Вона скаже собі: «Що це за виправдання для чоловіка? Він не просить поцілунку й не помацає рукою».
* * *
Баюмі і Мідхат лежали в тіні одного з купе потяга «Дельта».
— Є дещо, що я тобі не розповів про історію Заказіка, — сказав Баюмі.
— Яка історія Заказіка? — здивовано запитав його Мідхат.
— Історія тієї проклятої ночі, коли я висунув ногу в темряві, — відповів Баюмі.
Мідхат згадав його розповідь, і пошкодував, що дозволив другові впустити цю історію у свою голову.
— Чесно кажучи, моє сумління вбиває мене, і я заслуговую на те, щоб мене били черевиком, — сказав Баюмі. — Я маю на увазі, що люди, які мене приймають, щедрі зі мною, а потім я приходжу й обдурюю господиню та нападаю на їхню дочку? Зрештою, ця дівчина була їхньою дочкою.
Мідхат намагався зменшити його страждання:
— Ну, дівчина теж була неправа. Вона повинна взяти на себе половину відповідальності або три чверті її. Ти висунув ногу, ти нічого не мав на увазі, і твій намір був чистий. Натомість, вона взяла й схопила її? І родина теж винна. Ніби вони ніколи не чули про священний хадис: «Чоловік ніколи не буває наодинці з жінкою, щоб диявол не був для них третім». Що робити, якщо молодий чоловік і молода жінка одні в темряві? Як вони могли дозволити своїй дочці спати в одній кімнаті з таким молодим чоловіком, як ти? Вони знали, що вона ще молода. А молодий чоловік твого віку... це лихо, яке чекає, щоб статися. Вони поклали паливо прямо біля вогню.
— Вони не
