Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
— їй-богу, Мужу, наш Пес говорить! — вигукувала вона. — Я бачу, що він говорить. Він розказує мені про себе. Якби я тільки могла зрозуміти, я б уже знала всю історію його життя. Ось якраз тепер, цю мить він її виповідає, а мої недотепні вуха нічого не можуть добрати.
Гарлі сприйняв її слова скептично, а тим часом її жіноча інтуїція не схибила.
— Я певна! — переконувала вона чоловіка. — Я тобі кажу, що він розповів би нам про всі свої пригоди, якби тільки ми могли зрозуміти. Ще жоден собака так не говорив зі мною. Це ж ціла повість. Я серцем відчуваю. Часом я майже розумію, що він розповідає про радість, про любов, про бойовий запал. А то в ній чути гнів, біль, образу, відчай, смуток.
— Авжеж, — спокійно погоджувався Гарлі. — Собака білих людей, потрапивши серед людожерів Малейти, мусив зазнати всіх цих почуттів; і, звісно, біла жінка, Жона моя рідна, люба Вілла Кенен може уявити собі почуття собаки і вчути у звичайному вищанні та чмиханні розповідь про них, не здогадуючись, що то тільки чарівні домисли її ніжної, чуйної душі. Пісня морська, що у мушлі дзвенить… Дурниці. Ми самі творимо ту пісню і вкладаємо її в мушлю.
— І однаково…
— Авжеж, однаково, — лагідно урвав він. — Однаково твоя правда. Надто коли ти найдужче помиляєшся. Не в навігації, звісно, не в таких справах, як таблиця множення, де тверді кремінці реальності позначають шлях нашого судна між морських скель і мілин; зате в усьому іншому твоя правда, бо ти володієш найвищою з усіх істин — інтуїтивною істиною.
— Смійся, смійся з височини своєї чоловічої мудрості, — відказала Вілла. — Але я знаю… — вона замовкла, шукаючи переконливіших слів, але так і не знайшла їх, а швидким рухом приклала руку до серця, вказавши на авторитет, сильніший за всякі слова.
— Згоден, згоден, — весело засміявся він. — Це ж якраз те, що я сказав. Наше серце майже завжди може перемогти голову, і найкраще те, що воно завжди має рацію, незважаючи на факти, які доводять, що воно здебільшого помиляється.
Гарлі Кенен не вірив і ніколи не повірив у запевнення своєї дружини, ніби Джеррі розповідає про себе. Усе своє життя, до останнього дня, він вважав, що це Віллина сентиментальна, поетична вигадка.
Однак Джеррі, чотириноге створіння, гладенький ірландський тер’єр, мав мовний хист. Якщо він і не годен був навчити когось говорити, то сам навчитися міг. Швидко, без зусиль, хоча його, властиво, не вчили, він почав засвоювати мову, що панувала на «Аріелі». На жаль, то не була приступна для собаки мова з гарчання та чмихання, як та, що винайшов Наласу. І Джеррі, розуміючи багато того, що говорилось на «Аріелі», сам не міг висловити нічого. Він знав принаймні три імені богині: «Вілла», «Жона» й «Місіс Кенен», — бо чув, що її називали і так, і так, і так. Але сам він не міг вимовити жодного з них. То була цілком мова богів, що нею здатні говорити тільки боги, не така, як та, що винайшов Наласу й що була чимсь середнім між мовою богів і мовою собак, а отже, нею бог і собака могли порозуміватися.
Так само Джеррі засвоїв численні імена головного бога-чоло-віка: «Містер Кенен», «Гарлі», «Капітан Кенен» і «Шкіпер». І тільки зостаючись на самоті з ними обома, він чув, як богиня озивалась до бога: «Мужу», «Чоловіченьку», «Мій Терплячий», «Любий», «Коханий» і «Моя Втіхо». Але ніяким побитом не міг він вимовити ні цих імен бога, ні всіх численних імен богині. А тим часом ще недавно, коли ніч була тиха і вітер не шелестів у деревах, він міг чмиханням кликати Наласу ніби на ім’я.
Якось богиня, схилившись над Джеррі так, що її волосся, ще не просохле після морського купання, спадало на нього, і держачи його голову в руках так, що він ледь-ледь по діставав рожевою стьожечкою-язиком її носа, заспівала йому: «Як назвать його — не знаю, та на рожу схожий він!»
Потім ще одного дня вийшло так само, і цей раз вона тихенько проспівала йому над вухом майже всю пісню. Саме серед пісні Джеррі вельми її здивував. Та, правду сказати, не менше він здивував і себе. Ніколи перше він не робив такого свідомо. І тепер зробив несамохіть. Він зовсім не мав наміру це робити. Його просто опанувало бажання і владно примусило вчинити так. Він не міг стриматись, так само, як тоді, коли струшував із себе воду після купання або дригав уві сні лапою, коли йому лоскотали її.
Коли богинин спів, ніжно переливаючись, забринів Джеррі у вухах, йому здалось, наче вона повивається якимсь туманом, а її тиха млосна пісня піднімає його й переносить у якийсь інший світ. Отоді Джеррі зробив дивовижну річ. Він раптом мимохіть сів на палубу, вивільнив голову з її рук і з-під хмари її кіс, задер писок угору і ввесь затремтів та засопів під ритм її пісні. Тоді писок його задерся ще вище, а щелепи розтулились, і з пащі йому полилося мелодійне виття.
Отак Джеррі заробив собі назвисько «Співунчик». Бо Вілла Кенен відразу звернула увагу на цей хист і стала його розвивати. І Джеррі ні разу не ухилився, коли вона сідала, простягала до нього руки й кликала: «Піди сюди, Співунчику!» Він підходив, сідав перед нею, втягуючи ніздрями солодкі пахощі її кіс, тулився головою їй до щоки, задирав писок біля вуха в неї і, тільки-но вона заводила тиху пісеньку, майже одразу починав вторувати. Найлегше піддавався він на мінорні мотиви, а вже раз почавши, співав із Віллою доти, доки вона хотіла.
І то таки був справжній спів. Джеррі, зі своїм хистом до мови, хутко навчився стримувати, пом’якшувати виття, щоб воно лунало мелодійно й ніжно. Він навіть умів притлумлювати його майже до шепоту, підносити й стишувати, брати вищі й нижчі ноти, прискорювати й сповільнювати, підладжуючи до її голосу.
Джеррі тішився співом майже так, як курець опію тішиться мареннями. Він справді марив — невиразно, туманно марив наяву, з широко розплющеними очима; його оповивало хмарою запашне богинине волосся, а її голос тужив разом із Джерри-ним, і його свідомість тонула в маревах іншого світу, що приходив до
