Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

підвалу, топтав бруд і вдихав столітній пил, що літав у затхлому повітрі, Володимир Олександрович раптом уявив, що відсуває стілець, а за ним — маленькі дверцята, які легко піддаються, відчиняються — і він витягує тремтячими руками злитки золота. У світлі смолоскипа жовтуваті брусочки здаються частинами сонця, яке раптом розклалося на правильні, прямокутні форми. Тоді він погладить золотий злиток, відчує його крижане тіло, його важкість, яка приємно відтягує руку, і відразу зрозуміє, що не хочеться відпускати цей шматок металу. Як же приємно тримати ось так ціле багатство в долоні, відчувати себе ніби заново народженим! Тоді вже перестаєш помічати застояний сморід і слиз, що хлюпає під ногами, тому що серце наповнюється теплом. Напевно, ось воно — щастя! Можливо, будь-яка боротьба повинна мати мету, яку можна помацати, а не просто ідею. А якщо доля натякає йому, що золоті злитки — це завжди вплив і влада над людьми, то невже саме цього він прагнув? Володимир Олександрович тоді здивувався своїм думкам, ніби в нього вселилася інша людина й забрала всі слова про більшовицьку рівність; цей маленький чоловік скорчився б і тремтів зі шматком золота в руках, притискав би його до себе, ніби боявся, що його відберуть. Антонов-Овсієнко хитнув головою, щоб відволіктися від цих думок, які так його збентежили. Але коли вибралися з підвалу, Володимир Олександрович раптом відчув, як у грудях защеміло, наче в душу встромили гостру голку. Тоді він подумав, що занедужав, бо зізнаватися собі в тому, що його засмучення викликане іншою причиною, ніяк не хотілося.

— Шукати. Скрізь. Дістати з-під землі, — наказав Антонов-Овсієнко, а сам рушив до чорного екіпажу, який повинен був його доставити на вулицю Інститутську в колишній маєток Скоропадського.

Цілий день червоний командир провів у турботах. Довелося розстріляти трьох петлюрівців, яких допомогли виявити благочестиві городяни; потрібно було організувати набір в армію, скликати збори робітників, вирішити ще сто термінових справ. Увечері він сидів у кабінеті, який колись займав Винниченко. На столі стояла пляшка вина, на тарілці — смачний сир, який знайшовся в запасах колишнього голови Директорії. Володимир Олександрович курив, струшував попіл на підлогу, втомлено дивився на стіну, де висіла весела картина з життя дореволюційного Києва. Дами прогулювалися з кавалерами, їхні білосніжні парасольки надував пустотливий вітер; удалині, серед дерев Царського саду, вид­нілася начищена до блиску блакить Дніпра. Червоний командир хмикнув. Ця ідилія чомусь не роздратувала Володимира Олександровича, як це бувало зазвичай. Вигляд щасливих людей не змусив відкрити рота в злобі й проклинати старий прогнилий режим. Антонов-Овсієнко, непереможний командир Червоної армії, сидів у кріслі, а потім, наче справжній ковбой, підняв ноги, поклав їх на стіл, розслабився і закурив ще одну сигарету. Не встиг сірник догоріти, як до кабінету увійшла дівчина. Вона була напівгола й боса, йшла обережно по холодному паркету, притискаючи руками накинутий військовий френч, зім’ятий біля великих оголених грудей. Обличчя дівчини було напрочуд чистим, як у дитинстві, а великі зелені очі мов відображали пишні зелені луки, в яких зачаїлися дивовижні птахи. Вона пройшла до командира, сіла біля нього на стілець і елегантно схрестила ніжки.

— Почастуєш даму вином? — проспівала вона оксамитовим голосом.

Володимир Олександрович уважно подивився на неї, ніби вперше бачив. Його очі ковзали по оголеному тілу, він на мить зупинився на інтимному місці, а тоді погляд піднявся вище, до красивого пупка, далі торкнувся червлених сосків, поповз, як змія, до шиї й зупинився на пухких гарненьких губках.

— Чом би й ні! — сказав Володимир Олександрович.

Він потягнувся до пляшки, налив вина, подав дівчині фужер. Вона лагідно всміхнулася і пригубила напій.

— Володю, давно хотіла тебе запитати. Можна? — сказала оголена й зніяковіло поправила зачіску.

Цей жест мимоволі викликав посмішку у Володимира Олександровича.

— Тобі, мій ангеле, можна все. Навіть те, що іншим зась, — пробурмотів Антонов-Овсієнко.

— Це добре. То я ось про що. Так, ми вже п’ятий день тут, однак ти не дозволяєш мені навіть за межі будинку виходити, тому й вирішила запитати: я — твоя полонянка? — раптом серйозно сказала вона.

— Усі ми чиїсь бранці, — невизначено відповів червоний командир, долив собі вина й залпом випив.

Краса дівчини тішила його око, та її питання приносили йому лише занепокоєння. Іноді він шкодував, що підібрав її в будинку розпусти на Великій Володимирській, тому що вона йому сподобалася. У той день вона здавалася йому такою пригніченою — на миловидному обличчі біля чарівних губ було видно ранні кутики печалі. Сам того не усвідомлюючи, він привів її до себе, планував особисто допитати про петлюрівських офіцерів, які ходили до повій, але так нічого й не домігся; та в якийсь момент вона йому так сподобалася, що він залишив її в себе. Кілька ночей поспіль припадав до неї всім тілом, вони зливалися воєдино, спліталися плоттю — такі різні, ніби дві людини з паралельних світів. Так тривало доволі довго — удень він шукав скарби Петлюри, а вночі зростався з петлюрівською підстилкою.

Усе це так захопило Володимира Олександровича, що він навіть не спитав, як звати дівчину. Та й що може змінитися в житті, якщо вона скаже, що її ім’я Солодка Коко або Красуня Ізабель? Не дуже допитливий жіночий розум міг відтворити сотню імен, які пестили слух клієнтів, адже ті знали, що ці імена — лише вигадка. Ах, як легко жити ілюзією — у міражі щастя і пристрасті, у світі обману і хтивості! Нехай, нехай будуть дурнуваті прізвиська — ніщо не повинно заважати примарі достатку на ліжку уявної любові в будинку розпусти. Цих правил і дотримувався червоний командир — він не питав, ні як її звуть, ні звідки вона, ні як опинилася на слизькій стежині. У цьому незнанні таїлося невимовне блаженство.

— То можна мені буде завтра вийти? — обережно запитала дівчина. Володимир Олександрович невдоволено зітхнув.

— Та що ж таке, хіба ж я нелюд?! Тільки боюся, мила, що тобі буде тут безпечніше. Мої солдатики так розійшлися, стільки буржуїв перестріляли, — сказав він і прибрав ноги зі столу.

Дівчина неспокійно подивилася на нього, але нічого не сказала, тому що боялася викликати гнів.

— Ну гаразд, милий, залишуся з тобою, — раптом веселим голосом сказала вона.

У зелених очах знову защебетали птиці й бавилися бешкетними промінчиками.

— Може, ти чогось хочеш? — дівчина розсунула ноги, виставивши своє єство на огляд.