Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

А може, кинути все під три чорти й рвонути до Варшави, а потім до Відня? Виїхати подалі від гуркоту та вибухів, як це зробив Грушевський? Якщо не можна знайти іншого виходу, чи не краще тікати, так, просто тікати? Петлюра зіщулився, і холодок протягу, що проникав крізь щілини у вікні, тонкою змійкою прослизнув під одяг. Йому раптом і справді захотілося вийти з салону поїзда, пройти до наступного вагона, зайти у своє купе, де спали Ольга й Леся. Подивитися на їхні застиглі обличчя, ніби скам’янілі від зимового холоду; на заплющені очі, наче вони зімкнулися назавжди — і, наче вітер, прошепотіти над ними ласкаві слова. А потім доторкнутися, розбудити, поцілувати в сонне обличчя, покрите плівкою сновидінь; і тоді, у ранковій ніжності, погладити щоки, провести пальцями по шкірі, щоб відчути її оксамит і м’якість. Відтак сказати, що все закінчилося — не буде більше мук вій­ни, переживань утечі — цього разу вони втечуть раз і назавжди; залишать цей богом забутий край; покинуть народ, який бігає від більшовиків до республіки й не знає, що йому обрати. Свобода від тягаря! Ось так можна буде сказати Ользі про їхнє майбутнє. Бодай воно пропало! Україна, уряд, армія — де все це тепер? Зазнавши поразки, не озирайся, бо минуле тебе ж і зжере. Вперед, вперед, тільки вперед.

Симон Васильович примружився, стиснув повіки так сильно, що стало боляче, немов у зіниці встромили гострі голки; йому так хотілося знайти сили і зробити все це — поїхати, і хай усе пропадає! Нарешті він підвівся, так і не розплющивши очі, зробив два кроки, ударився об крісло, втратив рівновагу й мало не впав на підлогу.

— Що ж ти робиш! — загарчав він сам собі, потираючи забите коліно.

Зітхнув, сів у крісло й усвідомив, що не знає, що робити. Знову сидіти під замком чи вийти до народу? Канцелярія намагається працювати, іноді до нього приходять офіцери, отримують розпорядження, віддають честь. Симон Васильович мав тепер абсолютну владу, про яку довго говорив, — та що робити, якщо його повноваження поширюються на дві-три губернії? Навіть не можна порахувати, скільки у нього солдатів в армії, незрозуміло, де зараз проходить фронт із більшовиками. Ось і повстання — одне за одним. У Проскурів довелося направити Запорізьку козацьку бригаду Івана Семесенка[29], який повинен утихомирити єврейську бідноту. Нагодована більшовицькою брехнею, вона вирішила повстати проти У.Н.Р. — нібито українська влада її утискає. Утискає? Євреїв? А що про це скаже міністр єврейських справ Авраам Ревуцький? Чотири з п’яти єврейських партій були проти нашої незалежності! Більшовики намагаються залякати місцеве населення, приписуючи нам буржуазію, адже єврейство — геть-чисто всі соціалісти. Але ми ж, навпаки, теж за права трудящих! Не хочемо нікого гнобити. Та, Господи Боже, як же можна вірити цій постійній брехні червоних?

Спересердя Симон Васильович стукнув по кріслу.

— Симоне, що з тобою? — раптом пролунав голос Ольги, яка увійшла в салон-вагон непомітно, тихо.

— А що? Ні, дорогенька, нічого. Просто нічого, — Петлюра сторопів від такої раптової появи.

— Ти погано почуваєшся? — Ольга насупилася.

— Ні, та ти що. Усе добре, — збрехав Симон Васильович.

— Зрозуміло. Знову ховаєшся? — видихнула Ольга.

Бо вона ж знала, що в тяжкі години її чоловік усіляко приховував те, що діється у нього в душі; замикався в собі, наче річ, покладена в комод. Ніхто не міг розгадати, що він думає, чого боїться. Нібито покривав себе щільною пеленою, переховувався від людських очей і тільки іноді, як зараз, показував свою хвилинну слабкість.

— Не ховаюся, — пробурмотів Симон Васильович.

Йому так не хотілося розповідати зараз про свої думки, але він уже не раз стикався з подібними розмовами — врешті-решт Ольга зуміє випитати те, що він носить у грудях; і він розповість про свої болі, викладе все щиро. Тому він тяжко зітхнув, подивився на неї, ніби шукав прощення, а не засудження.

— Їхати думаю. Кинути цей бісів бардак, завершити це марне терзання, — випалив він, раптом здивувавшись звучанню таких дивних слів.

— Що ж тоді буде? — різко видихнула Ольга.

— Я не знаю. Вже, певно, не гірше, ніж зараз, — проскрипів Симон Васильович. Він піднявся, почав ходити по вагону, наче по площі — заклав руки за спину і крокував.

— Поїдеш слідом за Чеховським? — намагалася випитати про наміри чоловіка Ольга.

— Будь-куди. Чи є сенс продовжувати боротьбу? Заради чого? — запитував Петлюра.

— Заради людей, — заперечувала Ольга.

— Їм нічого не потрібно — ні українство, ні держава. Он дивись: як тільки більшовики пообіцяють їм землю — усе селянство йде слідом за ними, як стадо, — заперечив Симон Васильович.

— Але Україна… Хіба ти… — хотіла було сказати Ольга.

— Так! Україна! Правильно ти говориш, але де вона? Куди її сховали? Чому так мало в неї вірять? — закричав Симон Васильович.

Він зупинився, тупнув ногою, немов хотів пробити залізну підлогу вагона.

— Просто відчай — не краще, — протягнула Ольга.

— Краще, гірше? Що має значення, коли все летить до біса? — прошепотів Петлюра.

— Я вже не знаю, що й сказати.

— Навіщо дарувати людям марну надію? Навіщо? — запитував Симон Васильович.

— Напевно, тому що так потрібно, — спробувала опротестувати Ольга.

— Кому потрібно? Я питаю: кому? Українцям, що обрусіли й чинять опір незалежності, бо з Росією їм спокійніше? Не хочуть утратити свій статус, не вірять у незалежну Україну. Ось вони, наслідки русифікації — повне безвір’я, — журився Петлюра.

— То що ж… — намагалася вставити слово Ольга.

— Та краще залишити все