Птахи з невидимого острова (збірка) - Валерій Олександрович Шевчук

Я кивнув. Увесь дім уже збудився. Наймолодший Сокольський так розлютився, що я здивувавсь. Вони запалили з братом походні і наказали слугам спішно зброїтися.

Було трохи смішно дивитися на їхнє завзяття — що значила зброя супроти того, хто володіє нелюдською силою? Але вони, здається, знавісніли зовсім. Вискочили всі гуртом у відчинені двері — було в дворищі порожньо і спокійно. Старий ніяк не міг отямитися, він стояв на ґанку, поки сини із слугами нишпорили по всіх закапелках, і в нього трусилася нижня щелепа. Було спущено собак, і я теж уключивсь у цю веремію.

Наймолодший Сокольський, здається, зовсім втратив глузд. Натягував тятиву і пускав у всі боки стріли. Це вже зайве, бо чарівника ніде не було. Та й приходив він, очевидно, не для того, щоб убивати Сокольських. Я сказав про це старому.

— Що ж йому було треба? — холодно запитав старий.

Я знизав плечима. Щось йому було треба.

В цей мент надійшов наймолодший Сокольський.

— Знайшли? — запитав старий.

— Наче у землю провалився!

— Не міг же він перелетіти через паркани?

Мені знову стало смішно.

— От бачите, — сказав загонисто наймолодший Сокольський. — Не такий страшний чорт!

— Він мій хрещеник, — сказав мені старий, утираючи з лоба сажу від походні. — На мене він руку не міг підняти…

«Чорт і справді не такий страшний!» — подумав я і всміхнувся.

Над двором висів великий повний місяць. Я задивився на цей місяць, в голові мені помалу вияснювалося.

— А що б на це сказав ти? — повернувся до мене старий. — Мусиш знати більше, ніж ми.

Лице моє запломеніло — старий визнавав мою силу. Я знову зирнув на місяць — стояв він серед неба ясний і вмиротворений.

— Треба поворожити, — сказав я зумисне непевно, хоч уже давно знав, що їм відповім.

— Поворожи! — згодився старий. — Щоб знову не вскочити в халепу.

Я взяв у слуги походню і пішов через двір. Жовтий вогонь хитався в мене над головою, і від того тінь моя потворно заплигала під ногами.

Я спинився серед дворища, встромив походню в землю і завмер, виструнчуючись до місяця. Знав: усі вони з’юрмилися на ґанку і дивляться на мене. І я вирішив похизуватися перед ними.

Повільно захиталися у мене стегна, я почав помалу підстрибувати, а тоді пустивсь у танок. Закрутився навколо походні: здалося мені, розростається вона у велику вогняну квітку — вогонь серед неба, подумав я, він палить усе і всіх, він, як місяць, але не такий холодний — це справжній вогонь.

Я схопив походню і захитав нею, немов погрожуючи небові й місяцю. Довкола сипонули іскри, засвітились у траві, як самоцвіти. Тоді я жбурнув походню на землю і, дико скрикнувши, почав топтати її. Іскри сипалися з-під ніг віялами, а я і справді розшаленів. Веселий сказ трусив моїм тілом, і це передавалося туди, на ґанок, де пороззявляла роти легковірна юрба.

Останні іскри зітліли в траві, я опустився на коліна і повернувсь до тих, що завмерли на ґанку. Німо палали походні, і, як найбільша походня, горів місяць. Я вдарив кілька земних поклонів і припав щокою до трави, відчуваючи її вільжисту прохолоду. Лежав якийсь час, а тоді рішуче звівся. Повільно пішов назустріч тим цікавим очам, і в погляді в мене палахкотів вогонь.

— Ваша милість мають рацію, — сказав я, кинувши перстом у наймолодшого Сокольського. — Це справді так: не такий страшний чорт, як його малюють! Він має велику силу, той чарівник, але вона, як і все у світі, обмежена. Свідчу небом, — я звів угору руки і потрусив ними, — має він силу проти кожного з нас, але слухайте всі! — я кричав так, що, думав, зірву собі голос, — його сила ница супроти юрби!

Багатоголосий погук покрив мої слова, і я відчув, як піднімають мене вгору сильні руки і кидають у повітря, — пиха, яка зродилася в мені під ту хвилю, захитала світ.

На дорозі

Я йду порожньою дорогою, за мною, як собака, біжить сріблисто-сива лисиця, а над головою висить місяць. Сюрчать цвіркуни, в обличчя віє густим спокоєм поснулих полів. Їхня розмова стає бажана мені — це втишує неспокій і кладе на душу той мир, якого я давно вже прагну. Справді-бо, ось він, цей мир: відчувати під ногами дорогу батьківщини, чути дух рідної землі і смак та запах заснулого поля. Віддалік шумить ліс, в таку ніч він теж оповитий дивним зачаруванням і теж шепоче про мир. Мир — це і є така ніч, хай маю над головою я небо, а не дах рідної хати. Тільки місяць турбує мене, він як більмо на великому оці неба, на ньому сплелись у дикому і нерозумному ґерці брати. Неначе падає у ніч меч двосічний, списи холодного проміння над мирними полями будять кажанів та цвіркунів. З лісу долинає голосний згук пугача. Той згук відлунює у свідомості щемким болем. Але я й справді хочу миру. Проганяю навіть лисицю, як проганяють додому собаку, котра ув’язалася за хазяїном, — проганяю спогади про мій справжній гріх. Беру грудку землі й кидаю в неї. Лисиця зупиняється. Вона освітлює мене червоним поглядом, і я нахиляюся за другою грудкою… Лисиця задкує. Вишкірює білі холодні зуби, і я втретє кидаю в неї грудкою. Тоді вона сходить з дороги в густу траву. Я йду далі, намагаючись пізнати злагоду ночі і зела, але лисиця не покидає мене. Вона біжить понад дорогою, ховаючись у траві. Тоді я нахиляюся знову за грудкою. Але раптом відсмикую руку: замість грудки пальці мої натрапили на холодне слизьке тіло. То жаба-ропуха, яку теж розбудив цей місяць. Мене проймає жах. Кидаюся чимдуж бігти, серце шалено калатає в грудях, а лисиця мчить за мною по придорожній траві. В неї червоні очі, і я відчуваю, що ніколи вже не звільнюся від її переслідування.

Втікач

Ранок приніс утікачеві полегшу: йому вдалося відпочити. Він вийшов із хати — лежало на овиді велике ранкове сонце. Земля вкрилася легенькою памороззю, і все довкола блищало тисячею спалахів. Весь простір грав і світився: срібні дерева, кущі і срібна земля.

Він повільно пішов по цій срібній землі, і його босі ноги залишали після себе чорні, жовті й зелені сліди. Чорні там, де була земля, жовті — на листі, а зелені — на траві.

Він ішов не озираючись. Не чув за собою погоні, але й не бачив попереду білостінної хати і двору, де зібралася вся його родина. Була тільки ця срібна земля, порожній