Розколини - Ненсі Х'юстон
— Привіт! — сказала я, оговтавшись від несподіванки.
— Привіт! — відповів незнайомець. — На вигляд дуже смачно.
— Хочете? — показала я на ще цілий сандвіч на таці.
— Ні, ні! — сказав він. — Дякую. Мене звати Джаспером, а тебе як?
— Я Седі.
— Можна мені сісти? — запитав він.
— Звичайно, — відповіла я, відчувши приємне тепло у шлунку, адже це було справжньою Подією у моєму жахливо бідному на події житті.
— Коли я був маленький, також полюбляв отакі дивні поєднання, — мовив він, зиркнувши на слоїки на столі.
Цієї миті, зачувши чужого, до кухні влетів Гілер і, дзявкаючи, вчепився у кісточку Джаспера, гучно клацнувши щелепами. Я вдарила його ногою — я кілька місяців про це мріяла! — і Гілер заверещав від болю, достоту псина з мультфільму «Том і Джеррі». Однак Джаспер підвівся з обуреним виглядом.
— Ні, ні, ні, Седі! — сказав він. — Не можна так з песиком! Собаки не можуть буть розумнішими за своїх власників. Бідолашний малий...
І він нахилився, щоб попестити Гілера, який жалісно скімлив, та саме цієї миті бабуся злетіла сходами з заднього двору й увірвалася до кухні з садовими ножицями напоготові.
— Геть звідси! — гукнула вона. — Негайно! Залиште мій дім, або я покличу поліцію!
Джаспер випростався з меланхолійною усмішкою і тихо сказав:
— Седі, мені було дуже приємно поспілкуватися з тобою.
Так Подія завершилася, навіть не встигнувши початись.
Якось за сніданком дідусь здивовано буркнув: у ранковій газеті розмістили мамине фото і статтю про її тур.
— Ти тільки поглянь! — звернувся він до бабусі. Та зайшла за його спину, схилилась і також буркнула щось, адже зі шпальти до неї широко усміхалася її донька.
— Боже всемогутній! — мовила бабуся.
— Не думаю, що Господь має до цього стосунок, — зауважив дідусь. — І все ж мені не дуже приємно бачите своє прізвище у «Globe and Mail» у зв’язку з тваринними вигуками. Що скажеш, Гілере?
Гілер радісно загавкав, несподівано отримавши надію на позачергову прогулянку.
— Молодець, непогано! — заохотив його дідусь, пригостивши скоринкою від грінки. — Ще кілька тижнів тренувань, і ти співатимеш поруч із Крістіною на сцені.
Не знаю, чому вони сміялися з мами, замість пишатися успіхом її туру. Бо я страшенно пишалася! Моя мама потрапила в газету — та я сама тепер стала майже зіркою! Втім, у школі ніхто не був у курсі, хоча ім’я «Кріссі Кризвоті» було надруковано великими літерами, а мене звали Седі Кризвоті, і, наскільки мені було відомо, у Торонто жило небагато Кризвоті. Сама я цю тему піднімати не хотіла, бо дівчата могли мені не повірити (тоді мені було б соромно) або ж назвали б хвальком (а це ще гірше).
Я уважно прочитала статтю, повернувшись зі школи, і хоча там було кілька слів, яких я не зрозуміла, все ж дивно було усвідомлювати, що йдеться про мою маму. Я намагалась уявити, як глядачі у Реджайні[25] або Ванкувері здивовано вирячують очі, коли вбрана у чорне мініатюрна білявка виходить на сцену, вітається з музикантами, бере мікрофон, розтуляє вуста, — але замість якихось бздур на кшталт «Едельвейсу» або «My Favorite Things»[26] глядачам пропонується справжній політ у космос. Маминим сценічним майданчиком була музика, і вона танцювала на ній, легко перескакуючи з октави на октаву; бувало, що, видершись аж на вершину голосу, вона ділила його надвоє і співала сама з собою.
«Кріссі Кризвоті — неймовірна, і новина про її дар поширюється зі швидкістю звуку». Так писали в газеті. Журналіст запитав маму, що вона має проти слів, і вона відповіла: «Мені здається, що голос — це окрема мова». Тоді журналіст поцікавився, як вона бачить своє майбутнє, і вона сказала, що «сподівається вийти заміж найближчим часом (журналіст уточнив, чи це часом не її менеджер Пітер Сілберманн є щасливим обранцем) і переїхати до Нью-Йорка, щоб записати свій перший диск».
(Що ж, про доньку у статті не згадували, проте...)
У тій самій газеті я побачила статтю про Мерилін Монро: напередодні, вбрана у розкішну білу сукню, яка щільно облягала її тіло, вона проспівала «Happy Birthday to You» Президентові Кеннеді, та, коли повернулася до своєї ложі, знепритомніла, бо сукня їй надто тиснула (я поспівчувала бідолашній Мерилін, бо іноді кілт так стискав мої груди, що я дихати не могла), і, щоб її врятувати, сукню, яка коштувала дванадцять тисяч доларів, довелося порізати на маленькі шматочки.
Я читала все краще і швидше, читала так, ніби від цього залежало моє життя, читання було моїм єдиним талантом, і якби мені сказали, що читати мені заборонено, певно, я померла б від апоплексичного удару.
Історії песиків, які поверталися до втраченого хазяїна, пробігши сотні кілометрів, перетнувши високі гори, густі ліси і глибокі ріки, лише завдяки гострому нюху.
Історії людей, які блукали пустелями і божеволіли від спраги, чиї губи тріскалися від спеки, рот висихав, удалині вони бачили оазу, та це виявлявся міраж, а насправді там нічого не було, а коли тобі ввижаються міражі, це означає, що скоро помреш.
Історії людей, які губилися на Великій Півночі[27] та плентались кучугурами, поки, виснажені, не лягали у сніг, уявляючи, що це їхнє власне ліжко, й помирали, замерзаючи, цілком певні того, що нарешті повертаються додому. Була там і «Кремація Сема МакДжи»[28], історія іншого штибу: інспектор помирає від холоду під час експедиції на Північний полюс, і товариші кладуть його тіло біля пічки, а трохи пізніше, повернувшись до хижки, бачать його біля вогнища — Сем спокійнісінько курить люльку і гріє ноги:
І він, усміхнувшись, гукнув:
«Будь ласка, двері не залишай,
Бо зимний вітер до нас залетить.
Я пережив свої болі украй,
І, відколи покинув я Теннессі штат,
Тепліше нарешті мені устократ!»
Оце справді було смішно!
Реготала я і з пригоди Чорного Малюка Самбо, який обвів тигрів круг пальця, і вони, замість з’їсти його, ганяли за ним навколо дерева, самих себе кусаючи за хвости; тигри гнали чимшвидше, у шаленому вихорі розчинились їхні лапи — і потроху вони обернулись на велику баюру розтопленого масла.
Я обожнювала книжки, де хтось помирав.
Я уявляла, як мама помирає і сотні людей збираються на її похорон, дідусь і бабуся знічено стоять край могили, а я їм така заявляю: «Чому ж ви так не любили її, коли вона була
