Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

— Як ся маєш? — втішився він мені. — Я думав, ти давно по той бік греблі.

— Ні, я не втік. Чекав на Ріту. Сподівався, що її врешті випустять. А нині сказали: «Убила». Не знаєте, що це означає?

— То є два тлумачення: або вивезли, або коцнули. Думаю, перше. Але зазвичай їх так раз-два не вивозять, спочатку пакують у товарняки, і тоті вагони стоять по кілька днів на запасовій колії, заки поїдуть на Схід. Тобі на ній дуже залежить?.. Бачу, що так. Можу порадити їдну річ. Піти на двірець, пошукати товарняк і викупити її.

Я здивувався.

— Таке можливе?

— Звичайно. Не один так зробив. Між іншим, Пріма теж викупився.

— Казьо? Сам? А її не викупив?

— Нащо вона йому? Чи ти гадаєш, він був сліпий?

— Як же він викупився, сидячи в тюрмі?

— Завдяки мені. Я маю свої канали. Він просто відписав їм свою віллу.

— То, може, й мені допоможете?

— Може, й так. У мене є до тебе одна пропозиція. Але що ми стоїмо серед вулиці? Ходімо до тої «Чайної», там у мене закамарок, де зможемо побалакати.

Колишня каварня «Орієнт» перетворилася на зачучверілу забігайлівку. Замість кельнерів крутилася офіціантка в білому фартуху і з білою коронкою на голові. Оскільки вона була одна, то смикали її в різні боки. За буфетом порядкувала дама зі щедро набубнявілим репрезентаційним бюстом, на буфетовій ляді в’янула в шклянці води чайна рожа. Кисіль, видно, мав тут свій блат і, привітавшись із буфетницею, замовив триста грамів горілки та канапки, а тоді повів мене попри кухню до окремого кабінету. Ми сіли за стіл, половину якого займали папки з паперами, а за хвилю буфетниця принесла нам горілку в графині й канапки з салом та квашеними огірками.

— Справа така, — промовив Кисіль, коли ми випили й закусили, — власне, ми зустрілися не випадково. Я спеціально тебе підстеріг. Мені потрібні надійні люди. Є змога трохи заробити. — Він говорив, не кваплячись, а я в цей час сидів, як на цвяхах. — Є один багатий чоловік, мільйонер. А в нього — кохана доця. Щойно заміж вийшла. Якщо ти її смикнеш і переховаєш у надійному місці, далі діло буде за мною. А коли буде по всьому, дістанеш сорок тисяч золотих. Можеш Кулюса до тієї справи залучити.

— А чому я?

— Бо ти пристойняк. Ти зможеш до неї підкрастися, забити баки, як забив Ріті, а потім заманити туди, куди я тобі скажу.

— А ви дістанете викуп?

— Ну, ясно! В татуня її грошей багато. Властиво, я планував цю справу раніше, але війна трохи все переграла.

— А потім що?

— Жи що?

— Ну, потім, що з тою ціпкою.

— Ну, то, як твоя фантазія підкаже. Можете втопити, можете отруїти, а можете покраяти на кармонадлі... ти гейби в тім спец, нє? — Він зареготав булькотливим сміхом, а бачачи, що я дещо отетерів, продовжив: — Лишати її живою не можна. Ти ж розумієш? Коли її відпустите, вона видасть вас. А коли тебе і Кулюса візьмуть за яйця, ви продасте мене. Але я ще зможу викрутитися, а вам у цюпі життя не буде. Найбільше, хіба з тиждень протягнете. Ферштейн?

Авжеж, за законами того світу, в якому він порядкував, свідків живими лишати не можна. Навіть дівчину. Кисіль дивився на мене, прискаливши око, і чекав. Я думав.

— Тут усе просто, — продовжив він. — Ти підписуєшся на цю справу, а я тобі вирятую Ріту. До того ж зауваж, який я шляхетний хлоп: я це зроблю наперед, бо ти таких грошей не маєш. Я це зроблю, бо вірю тобі. Я вірю, що ти мене не здуриш. Бо ти знаєш, що Кисіль тебе з-під землі знайде. Навіть, як ти опинишся в Гондурасі. — Він сидів, задоволений собою і погойдував ногою, але, помітивши моє вагання, вирішив додати жару. — Я чув, що останній етап повантажили ще позавчора. Розумієш? Вони там третій день стоять. Без їжі.

— їх не годують?

— Якщо це можна назвати годівлею... Видають кожному по одній солоній рибині в день і відро води на вагон. їх усіх мучить спрага. Там пекло. Усі скопом — жінки, чоловіки, діти. Посередині вагону діра, куди вони ходять за потреби. Сором відсутній. Під дірою корито, яке час від часу забирають. А коли в дорозі, нечистоти летять на колію. Газет нема. Води помити руки нема. З ними ще й кримінальники, які їх обкрадають і забирають усе найцінніше. В тому числі одяг. А доля всіх симпатичних дівчат і жінок — однакова, їх ґвалтують. Вони їдять оселедці й самі, як оселедці в бочці. А далі їм ще їхати і їхати, може, й кілька місяців.

Мені стало жаско від його слів. Я уявив собі цю картину і делікатну Ріту з її великопанськими звичками, а потім подумав про ту дівчину. Вона була приречена. Якщо Кисіль вирішив її викрасти, то викраде, бо як не мене найме, то кого іншого. Але якщо я відмовлюся, то не тільки не вирятую Ріту, а й ледве чи доживу до того числа газети, де буде повідомлятися про викрадення доньки мільйонера. Бо ж тоді я теж стану небажаним свідком, який здогадуватиметься чиїх рук справа. А свідків треба знищувати. І мене не буде. Кулюса, мабуть, теж. Отже, виходу насправді нема. Якщо хочу вийти з цієї історії живим, мушу погодитися.

— Добре, — сказав я, — а коли це треба зробити?

Кисіль задоволено похитав головою.

— Розумний хлопець. Є лише їдна проблема. Я не знаю, де зараз та дівчина, — він відкинувся на спинку крісла й закурив. — Її для початку треба знайти. Її, між іншим, шукають і рускі. їм теж хочеться заволодіти мільйонами. Так, що тут ще один генерал у долі. Розумієш, який рівень? Груба риба. Її батьки вже в них у руках. Стара, здається, справді не знає, де сховано сейф. А старий каже, що поки не отримає звістки від доньки, що вона жива й здорова і перебуває за кордоном, нічого не скаже.