Цензор снів - Юрій Павлович Винничук

Я отетерів: на таке питання не відразу й відповіси. Але я набрався сміливості й бовкнув: «Дуже позитивно». На мій подив, цього виявилося недостатньо.

— А от знаєш ти, з ким бореться партія?

— Знаю, — я тут згадав одну більшовицьку газетку, яка нам потрапила в камеру і яку ми використали за потребою. — З опортуністами... ревізіоністами... хапугами, бюрократами, хабарниками...

— А ще? — запитав він не дуже вдоволеним тоном.

— Ну... ще... з... з антисоветчиками...

— Молоток! — відразу ожив Скворцов. — А ще?

— З націоналістами.

— Уточни! — радісно кивнув він.

— З українськими націоналістами.

— А ще точніше!

— З українськими буржуазними націоналістами.

— Харашо. Відразу видно совєтського патріота. А скажи мені, чи зустрічалися тобі в житті живі українські буржуазні націоналісти?

Я задумався. Так, якщо перебрати, то під це визначення пасував будь-хто. Проте щось мені в пам’яті не сплив жоден справжній націоналіст, такий, який би ніс загрозу совєтській власті.

— Що, не можеш згадати? — Дивувався чекіст. — Жити в такому націоналістичному місті й не знати націоналістів? Шото ти скриваєш. Ну, нічо, посидиш іще трохи в камері, згадаєш. Вивести.

В камеру мені не хотілося, але що було робити, я знову опинився у тій тісній напівтемній камері, куди щодня прибували свіжі в’язні. Я почав пригадувати всіх своїх знайомих, але серед них не було жодного активного, усі такі самі, як я. Врешті я пригадав собі одного дивака, який малював тризуби всюди, де попало — на парканах, на стінах, на бруківці. Був пияком і, повертаючись пізніми вечорами додому, волав на всі вулиці: «Ану, з дороги! Тепер я, Синюта, ідем!» — не «йду», а власне «ідем». Синюта був сьвірком, снопківським вар’ятом, хоч і працював сторожем на басейні Залізна Вода. Хоча, може, він лише вдавав сьвірка. Йому було однаково що викрикувати, одного разу кричав на все горло «Слава Україні!», іншого «Нєх жиє Польска нєподлєгла!», а, кажуть, на початку вересня, коли німецькі літаки стали бомбити Львів, він погрожував їм кулаками й кричав: «Ти, Дольфек, не стріляй! Тепер я, Синюта, ідем!» О, такого то не шкода. Я знову попросився до пана начальника. Той ні слова мені не сказав, лише підсунув папір і ручку і кивнув головою. Я запитав:

— Що писати?

— Спочатку пиши, що хочеш нам допомагати.

— Як помагати?

— Ну, так, що час від часу розкажеш нам про своїх знайомих.

— Але в мене знайомих небагато. А серед них нікого такого...

— Нічого. Як треба, то познайомишся. Ти ж хочеш нам помагати?

Я слухняно написав те, що він казав, і хотів підписатися, коли він мене спинив.

— Стоп! Як учив Ленін? Конспірація, конспірація і ще раз конспірація! Поняв? Вигадай собі псевдонім.

Псевдонім! Я аж спалахнув від потаємної втіхи, на очах я перетворився на аґента, героя шпигунських романів, і, не роздумуючи, ляпнув:

— Кубусь Пухатек.

— Што такое «Кубусь Пухатек»? — запитав пан начальник.

— А то такий ведмедик з дитячої книжки. Німецькою звучить Pu der Ваг, а польською Кубусь Пухатек. Я був у дитинстві трохи грубенький, то мама мене так називала. Але, ясна річ, не при людях.

Я підписався. Після того він подав мені другий папір і наказав писати про націоналістів, яких я знаю. Я написав про Синюту і підписався «Кубусь-Пухатек». Скворцов прочитав, покивав і запитав:

— А що ти ще нам можеш запропонувати? — запитав пан начальник.

— Можу вам вистежити самого пана Томашевіча, — випалив я, не роздумуючи, бо це була чистої води фікція.

— Ми його самі вистежимо, — сказав пан начальник. — Отут вони у мене всі, — поляскав долонею по грубій папці, де було написано «Rada Miejska Miasta Lwowa». — Тут усі їхні адреси й телефони.

— Е ні, — похитав я головою, бо я ніколи не здавався. — За адресою ви його не знайдете. В мене є знайома дівчина, вона працювала в нього покоївкою. Я знайду її, і пан Томашевіч буде у вас на долоні. А в нього таких таємних документів була ціла течка. І треба діяти швидко, поки пін через кордон не чкурнув.

— Звідки ти знаєш?

— О-о, у мене свої зв’язки. При нагоді я вам про них розповім. А зараз не можна гаяти часу.

Після того він підписав моє звільнення, наказавши, аби завтра я був у нього з самого ранку і доповів. На кримінальників нова влада дивилася крізь пальці, їм нічого страшного не загрожувало, хіба що декого відправляли на Сибір чи в Казахстан. Але мені така перспектива не всміхалася, я мав лише два дні, аби відшукати Томашевіча, хоча не мав зеленої тями, де його шукати, та, думаю, він уже на ту пору був десь по дорозі в Румунію. Отже мені краще ушитися з цього міста, нема тут чого ловити. Єдина людина, яку я хотів би ще побачити, це була мама. І ще я тужив за моєю вуличкою, такою затишною і тихою, маленькою і потульною, вона й називалася Коротка, йшов я нею повільно-повільно, роззираючись на всі боки. Мама була в хаті й прала, не скажу, що вона дуже мені втішилася, передбачаючи нові клопоти зі мною, але ми трохи посиділи, погомоніли й розійшлися, як чужі люди.

VIII. Стефан

1

То була наша остання з Рітою ніч у готелі за мирного часу. Прокинулися ми від гуркоту Те, що назрівало кілька місяців, бубнявіло передчуттями й острахом, нарешті дало про себе знати. Я визирнув з вікна і побачив куряву, яка здіймалася над дахами. Пролунало ще кілька вибухів, завили сирени, крики людей покотилися вулицями, налякані коні зацокотіли копитами по бруківці, зграї голубів шугали вгорі, шукаючи сховку. Ріта підбігла до мене, поклала руки на плечі й теж дивилась на паніку, яка охопила місто. Поволі та паніка передалася й нам. Щось треба було робити. Але що? Куди утікати? І чи варто?

Ріта зібралася піти на Соснову за речами. Ми вийшли разом, поснідали в ресторації, і я провів її до Личаківської, де зібралися дорожкарі. Вона сіла й помахала мені рукою, а я помчав до аероклубу. Там теж панував переполох, Шостий Летунський Полк готувався до вилетів на фронт. Мені дістався бомбардувальник PZL-23 «KARAS», не надто швидкий і здатний взяти не більше 700 кілограмів ладунку, тобто всього шість бомб. Більшого не