Щоденник Мавки - Дарунок Корній
– Гм… Цікаво. Давайте тоді познайомимося, раз пішла така розмова. Олексій Морозенко – автор Мамаїв, – відрекомендувався, чемно простягаючи руку.
Жінка посміхнулася, і від того Олексієві стало ще гірше. Йому потрібно було вчинити так, як у схожий момент вчинив Сковорода, – дременути подалі. Сковорода тоді втік з-під вінця. І хоча зараз це був не вінець, та дзвіночки у серці, що там зателенькали, казали: тікай, козаче, подалі від цієї поторочі, напустить ману й візьме тепленького голіруч. Та ноги прикипіли до підлоги і він не міг навіть поворушити ними.
– Дуже приємно, Олексію. Я – Магдалена, – продзвеніло у відповідь. – І, звісно, відтепер палка шанувальниця вашого таланту.
– Магдалена, – повторив луною. – Дуже гарне ім’я, вам пасує. Марія з Магди?
Раптом згадався біблійний сюжет.
– Дякую. Тільки не Марія з Магди, а Магда звідкись там, – вона поклала свою долоню у його руку для потискання, так роблять люди при знайомстві. Олексій легко стиснув її, тоді нахилився і підніс до губ.
Більше нічого ані робити, ані казати не хотілося. Він просто здався – без бою. «Господи, дай мені сили та терпіння пережити це», – єдина розумна думка тримала його при здоровому глузді, не дозволяючи сходу наробити дурниць.
– Здавалося б, Олексію, ваші Мамаї мали б бути схожими, бо писали ви їх із себе, і в тій тематиці важко створити щось нове, бо є поняття традиційності, та мушу зробити вам комплімент. Вони у вас різні. У кожного власний характер, навіть своя доля, чи не так? Як діти, двох однакових нема, якщо це не близнюки. Та й ті за характером дуже різні зазвичай. Ми з вами щоденно змінюємося, на нас впливає все, починаючи від того – чим вранці поснідали, як день провели, з ким зустрілися, яку книгу прочитали і так далі… Це все залишає сліди, змінює нас, хай трішки, але щоденно і безупинно. Змінює… І кожного з ваших Мамаїв куплять люди, і вони житимуть кожен власним життям. Інколи мені здається, що картини, які малюють художники, вірші чи романи, які створюють письменники, зачинають жити власним життям, коли творці їх від себе відпускають. Як ви гадаєте?
Олексій стенув плечима, посміхнувся у вуса, оселедець упав на очі, він правою рукою, завченим рухом, заплів його за вухо:
– Хтозна. Можливо, панночко, і так. Та мені завжди однаково важко прощатися з кожною своєю дитиною. Тут ви маєте слушність. Навіть малюючи копію, як тепер модно говорити – клона, завжди щось йде не так, бо вона виходить відмінною від оригіналу.
Магдалена ствердно закивала, перевівши очі на картину.
– І в дорогу далеку на зорі проводжала… – посміхнулася кутиками вуст.
Олексію раптом стало так легко з незнайомкою, здавалося, він знає її тисячу років. Ото недавно розлучилися і враз зустрілися. Раптом захотілося пригорнути її до себе, сказати щось зовсім дурне: «Як я скучив за тобою, серденько!» Та продовжував стояти наче дурень, слухав гупання свого серця і розумів, що не зможе цього зробити, бо вона… Чужа… Тому перевів мову на інше:
– А знаєте, що означає вислів «мамаювати»?
– Ні. Вперше чую.
– Це синонім до слова козакувати. Коли запитували козачку: «А твій муж досі мамаює?», то це означало, що чоловік подався на Січ та козакує. А ще кажуть «ходити на Мамая». Також не чули такого?
Магдалена заперечливо крутнула головою.
– Це означає «іти світ за очі».
– Те, що ви, пане Олексію, мамаюєте та любите «ходити на Мамая», бачу неозброєним оком. – Жінка схилила голову та підморгнула хитро: – Ваші шаровари, вишиванка, оселедець та вуса – це не антураж, вони справжні, як сонце в небі чи земля під ногами. Цікаво, Олексію, як часто ви «ходите на Мамая»?
Олексій розсміявся. Жінка гралася з ним.
– Ох, підступне запитання, – поправив вуса, примружив очі. – Що можу сказати на це? Я справжній козак, очевидно, час від часу доводиться це робити. Як кажуть у нас: «Ліпше піду на Низ, щоб ніхто голову не гриз».
– Гарно сказано. Правдиво. Зрештою, навіть якби ви заперечували, казали, що ви не такий, – не повірила б.
– А що тут заперечувати, панночко? Козак, як голуб – знявся та й полинув. Бо коли не хочеш козакувати – йди чумакувати.
Магда зробила крок уперед, наставила руку, наче збиралася торкнутися картини. Потім ураз замерла.
– Можна?
– Та будь ласка.
Жінка торкнулася пальцями полотна. Провела рукою.
– Хотілося спробувати на дотик ваш сніг. Мені здалося – він має бути справжнім.
– А він справжній, – говорив щиро.
Магдалена ще раз провела рукою по картині, наче і справді хотіла намацати зиму. Розчаровано опустила руку.
– Дурите! Не справжній, – мовила трохи ображено.
– Та справжній-справжній! Приїжджайте до мене в гості – побачите. У мене на хуторі він справжній.
Магдалена розсміялася. Ах, який то був сміх, і самому у відповідь захотілося веселитися. Вона нічого не відповіла, ще раз торкнулася полотна пальцями. «Зимовий Мамай» називалася картина. Мамай у звичній позі – позі лотоса. Довкола зима. Сніг укрив і дуба безлистого, під яким на вереті сидить козак з люлькою. За дубом видніються широкі ворота, також припорошені снігом, за ними зимовий сад та вкутана білим снігом хатинка. Праворуч від козака нашорошив вуха, ніби слухає ту мелодію, яку на кобзі грає Мамай, коник вороний. Він припнутий до списа, увіткнутого в сніг. На дубовій гілці висить шабля та щит з гербом. Біля ніг козака – мушкет, порохівниця і кварта, щоб мед-вино пити. Вбраний Мамай дещо тепліше, аніж на літніх полотнах, – у кожушину, шаровари та добрі чоботи.
– «Сидить козак у кобзу грає, що замислить – усе має», – прочитала Магда. – На картині кожна деталь має символічне значення, правда?
– Ох, пані Магдалено! У житті взагалі все має значення – і сніг, і спека, і ви сьогодні на цій виставці. Ви вірите у випадковості? – Олексієві враз захотілося чи не вперше за всі ці його роки самотності, щоб та жінка виявилася геть іншою, ніж ті, яких він знав чи вимріював собі. Хотів, щоб вона його здивувала.
– Ви натякаєте, що я тут не випадково? Як шабля на дубі, чи кінь під дубом, чи той самий сніг? – вона жартувала чи кепкувала з нього. Яке то врешті мало значення?
– Ага, щось таке. А знаєте, на кого ви дуже схожа? – відповів питанням на питання.
– Тільки не кажіть, що на вашу маму чи сестру, – змовницьки підморгнула.
– Не скажу, бо сестри в мене нема, а на мою маму ви таки анітрохи не подібні. Ви схожі на Мавку. Ні-ні, не ту нещасну
