Готель - Артур Хейлі
Коктейль-хол «Понтальба» містився на першому поверсі готелю, і потрапити до нього можна було просто з вестибюля через подвійні, оббиті шкірою двері з бронзовими ручками. За дверима три вкриті килимом сходинки вели до великого приміщення у формі літери «Г»: попід стінами — кабінети, а посередині — столики і зручні шкіряні крісла в чохлах.
На відміну від більшості коктейль-холів, «Понтальба» був яскраво освітлений. Це давало змогу відвідувачам бачити одне одного; їм добре видно було також бар, перед стойкою якого височіло з десяток стільців для самотніх випивак, які теж, крутнувшись разом із сидінням, могли роздивлятися товариство.
Коли Уоррен Трент увійшов з вестибюля в «Понтальбу», до полудня лишалося двадцять п’ять хвилин. В коктейль-холі було майже безлюдно: лише юнак з дівчиною в одному з кабінетів і двоє чоловіків із жетонами делегатів з’їзду за столиком біля дверей. Наплив відвідувачів, що звикли до чарки перед ленчем, почнеться хвилин за п’ятнадцять — і тоді вже тихенько не поговориш. Та власник готелю вважав, що для розмови, з якою він сюди прийшов, вистачить і десяти хвилин.
Відмахнувшись від офіціанта, що кинувся йому назустріч, Уоррен Трент попрямував до бару. Він ще здалеку побачив Тома Ерлшора — той стояв за стойкою спиною до залу й читав газету, поклавши її на касовий апарат. Тягнучи ногу, Трент підійшов до стойки й сів на круглий стілець. Старший бармен вивчав «Вісті з іподромів».
— То ось куди йдуть мої гроші! — сказав Трент.
Ерлшор злякано обернувся, але, впізнавши хазяїна, просяяв.
— Боже, містере Трент, адже так до смерті налякати можна!
Том Ерлшор хутко згорнув газету і сховав її до задньої кишені штанів. Дивлячись на нього — лисого, з віночком сивого волосся (чисто тобі Санта — Клаус!), з обличчям, що аж ніби потріскалося під широкою усмішкою, Уоррен Трент подумав, чому він раніше ніколи не помічав, як догідливо й фальшиво посміхається цей тип.
— Давненько ви до нас не навідувалися, містере Трент. Вже й не пам’ятаю, коли були тут востаннє.
— Тебе це хіба ображає?
Ерлшор зам’явся.
— Н-ні.
— Ще б пак: нащо хазяїн тому, в кого своя рука владика…
Ледь помітна тривога промайнула в барменових очах. Він засміявся — мабуть, щоб заспокоїти себе.
— У вас завжди напоготові якийсь жарт, містере Трент. О, до речі, я вам зараз щось покажу. Хотів принести до вас нагору, але так і не зібрався. — Ерлшор висунув під стойкою шухляду, вийняв конверт і видобув звідти кольорову фотографію. — Це Дерек — мій третій онук. Ач, який опецьок. Здоровий, як його мати, а все завдяки тому, що ви для неї колись зробили. Етель — цебто, моя дочка, пам’ятаєте? — часто розпитує мене про вас. І вона, і всі мої домашні просто моляться на вас. — Він поклав фотографію на стойку.
Уоррен Трент, навіть не глянувши, посунув її назад, Ерлшорові в руки.
Старший бармен збентежився.
— Ви чимось незадоволені, містере Трент? — І, не дочекавшись відповіді, додав: — Може, вип’єте чогось?
Трент хотів був відмовитися, але, передумавши, кинув:
— Шипучку з джином.
— Одна мить, сер!
Том Ерлшор блискавично зібрав докупи пляшки з інгредієнтами. Трент завжди з насолодою спостерігав, як він працює. Колись, запрошуючи до себе гостей, він нерідко доручав Томові готувати напої — в цьому той був справжній віртуоз; точності й своєрідній вишуканості його ощадливих рухів міг би позаздрити професіональний жонглер. Ось і тепер, повороживши буквально кілька секунд, він артистичним жестом підніс хазяїнові келих.
Уоррен Трент ковтнув і схвально кивнув.
— Смачно? — спитав Ерлшор.
— Авжеж, — відказав Трент. — Добра штука. — Він глянув Ерлшорові просто в очі. — Я задоволений, бо це — останній коктейль, зроблений тобою в моєму готелі.
Тривога нарешті переросла в страх. Ерлшор нервово облизав губи.
— Це ви не серйозно, містере Трент. Ви жартуєте.
Мовби не чуючи, хазяїн готелю рвучко відсунув келих.
— Як ти міг, Томе? Ну, хай би хтось інший, але ти?!
— Богом присягаюся, не розумію, про що…
— Тільки не вдавай невинного ягняти, Томе. Бо ти вже не обдуриш мене.
— Кажу ж вам, містере Трент…
— Не бреши!
Різкий Трентів вигук враз урвав мирний гомін голосів у коктейль-холі. Очі в Ерлшора злякано забігали, й Трент зрозумів, що всі обернулися до них. Він насилу стримував задушливу хвилю гніву.
Ерлшор судорожно ковтнув.
— Навіщо ви так, містере Трент. Я працюю у вас тридцять років, і ви ніколи так зі мною не розмовляли. — Голос його був ледь чутний.
Уоррен Трент витяг із внутрішньої кишені піджака донесення О’Кіфових інформаторів, перегорнув дві сторінки й на третій прикрив долонею частину написаного.
— Читай!
Ерлшор тремтячими руками надів окуляри й схилився над аркушем паперу. Прочитавши кілька рядків, він звів очі. Виправдуватися було безглуздо. В ньому заговорив інстинктивний страх загнаної в безвихідь тварини.
— Однаково ви нічого не зможете довести!
Уоррен Трент грюкнув кулаком об стойку. Вже не думаючи про присутніх, він дав волю своїй люті:
— Якщо схочу, то доведу! Можеш бути певен, що доведу! Ти шахраював, і ти крав, і, як кожен шахрай і злодій, усіх слідів ти замести не міг!
Том Ерлшор від жаху спітнів. Звичний світ, світ, у якому він почувався так упевнено, раптом вибухнув і розколовся. Ерлшор уже й сам забув, коли вперше запустив руку в хазяїнову кишеню — і крав він так довго, що вже встиг повірити в свою невразливість. Навіть уявляючи своє майбутнє в найчорніших барвах, він не припускав, що може настати цей день. Тепер, холонучи зі страху, він думав про те, чи знає хазяїн, скільки він за цей час устиг накрасти.
Уоррен Трент тицьнув пальцем у документ, що лежав на стойці між ними.
— Ці люди викрили злодійство, бо їх не ввело в оману те, що мене робило сліпим: я ж бо покладався на тебе, вважав своїм приятелем! — Судорога здушила йому горло, та він переборов себе: — Варто мені копнути — докази зразу знайдуться. Бо тут зібрано далеко не все. Так? Так, я тебе питаю?
Том Ерлшор — нещасний, жалюгідний — кивнув головою.
— Отож-бо. Але ти не бійся — в поліцію я не заявлю. Не хочу самому собі в душу плювати.
В очах бармена спалахнула радість, але він одразу ж пригасив той блиск і благально заговорив:
— Присягаюся, якщо ви дасте мені шанс, цього ніколи більше не буде!
