Готель - Артур Хейлі
Герцогиня стражденно стисла пальцями скроні — в сонячному промені спалахнули діаманти.
— Господи, як же це я забула? Просто весь час тільки й думаю…
— Пусте. Я б вам сам нагадав.
— До перерви ми вже не встигнемо. Зробимо це по обіді, гаразд? Наш банк оформить…
— Ви дасте мені гроші готівкою, — сказав гладун. — Тільки готівкою. Двадцятидоларовими купюрами — і не новими.
Вона пильно глянула на нього.
— Чому?
— Щоб не видно було, звідки вони.
— Ви нам не довіряєте?
Він похитав головою.
— В таких справах, як наша з вами, тільки дурень може комусь довіряти.
— Чому ж тоді ми повинні довіряти вам?
— Тому, що мені світять іще п’ятнадцять кусків. — У його писклявому голосі почулися дратливі нотки. — І не забудьте: ті п’ятнадцять — теж готівкою. І в суботу, до речі, банки не працюють.
— А що як у Чікаго ми не заплатимо вам? — спитала герцогиня.
На обличчі Огілві не лишилося й сліду посмішки.
— Що ж, я радий, що ви допускаєте й такий варіант, — сказав він. — Тепер ми, мабуть, порозуміємося остаточно.
— Я вважаю, що ми вже порозумілися, але мені просто цікаво.
— В Чікаго у нас буде така програма, герцогине: приїхавши, я залишу машину на стоянці, вам невідомій. Потім прийду в готель і одержу від вас п’ятнадцять тисяч. А тоді вже віддам ключі й скажу, де стоїть машина.
— Ви не відповіли на моє запитання.
— Бо ви мене перебиваєте, — в свинячих очицях засвітилися глузливі вогники. — Якщо ця програма з якоїсь причини зірветься — скажімо, ви заявляєте, що грошей нема: ви, мовляв, забули, що банк вихідний — я зразу ж викликаю поліцію. Чікагську.
— Але вам теж доведеться давати пояснення. Скажімо, як ви опинилися з цією машиною на півночі.
— Як опинився? Будь ласка: я скажу, що ви заплатили мені дві сотні — а цю суму я матиму при собі — за те, щоб я перегнав вашу машину в Чікаго. Для вас, мовляв, ця відстань — завелика, і ви з герцогом вирішили летіти. Тільки в Чікаго, скажу, я помітив, що машина пошкоджена — і зметикував, у чім річ. Ну, і так далі…
— Ми додержимо свого слова, — запевнила Огілві герцогиня Кройдонська. — Просто, як ви кажете, я хотіла, щоб ми до кінця зрозуміли одне одного.
Детектив кивнув.
— Тепер, здається, все з’ясовано.
— Приходьте сюди о п’ятій, — сказала герцогиня. — На той час я приготую гроші.
Коли двері за Огілві зачинилися, герцог Кройдонський вийшов із кутка, в якому чекав закінчення розмови. Підійшовши до буфета, на якому стояла таця з пляшками й чарками, він налив собі щедру порцію віскі, додав трохи содової й вихилив одним духом.
— Отже, і сьогодні — з самого ранку, — ущипливо зауважила герцогиня.
— Хочу продезинфікуватися. — Він знову наповнив чарку, але тепер тільки трохи надпив її. — Після візиту цього типа я почуваюся так, наче в багні викачався.
— Що ж, у нього, мабуть, шкура товстіша, — відказала вона. — Адже він теж міг би погребувати товариством п’яного вбивці.
Герцог пополотнів. Тремтячою рукою він поставив чарку на тацю.
— Це удар нижче пояса, люба.
— Убивці, що переїхав дитину і втік, — додала вона.
— Ну, цього я тобі не подарую! — скрикнув герцог. Руки йога стислися в кулаки, він ледве стримувався, щоб не вдарити її. — Це ж ти! Ти сказала мені їхати далі, не зупинятися, не вертатися! Якби не ти, я повернувся б! Але ти весь час бубоніла, що це вже нічого не дасть, що я їм нічим не зараджу. Я б і вчора ще пішов до поліції. Знову ти не пустила! А тепер-от маємо його… цього… цього прокаженого, який остаточно спустошить наші душі… — Останні слова він вимовив уже майже пошепки.
— Ти викричався? Можна вважати, що істерика скінчилася? — спитала герцогиня. Він не відповів, і вона заговорила знову. — А тепер дозволь нагадати, що довго вмовляти тебе не довелося. Якби ти справді схотів діяти інакше, жодні мої слова тебе б не зупинили. Що ж до прокази, то вона тобі не загрожує, ти ж із цим типом не дуже знався, полишивши на мене все, що мусив би зробити сам.
Герцог зітхнув.
— Знову я, дурень, почав суперечку з тобою. Пробач.
— Якщо суперечка потрібна тобі, як розумова гімнастика, — я да твоїх послуг, — байдуже промовила вона.
Герцог знову взявся за чарку, неуважливо покрутив її і сказав:
— Дивна річ! Якийсь час мені вже здавалося, що це нещастя зблизило нас…
В голосі його вчувалося благання, і герцогиня на хвильку завагалася. Після розмови з Огілві вона теж почувалася вкрай пригніченою і стомленою. І над усе їй хотілося зараз спокою. Але від думки про те, що ціною цього спокою має бути примирення, вона аж здригнулася.
— Я цього не помітила, — неприязно відповіла вона. — І взагалі, зараз не час для сентиментів.
— Ясно! — і герцог, немовби слова дружини підхльоснули його, вихилив чарку й наповнив її знову.
Герцогиня крізь зуби процідила:
— Я прошу тебе, однак, не впиватися. До банку, звичайно, піду я, але потрібен буде і твій підпис!
7
Уоррен Трент вирішив кинути в очі Томові Ерлшору те, що почув учора від Кертіса О’Кіфа. «Ми маємо дані про те, — сказав О’Кіф, — що Ерлшор обдурює вас на кожному кроці».
О’Кіф додержав своєї обіцянки — підкріпив звинувачення фактами. О десятій ранку молодий чоловік, що, ніяковіючи, відрекомендувався як Шон Холл, службовець О’Кіфової готельної корпорації, вручив Трентові в його помешканні звіт на семи сторінках — детальний виклад результатів стеження із зазначенням дат і годин.
Похмуро насупившись, Трент почав читати, і що далі він читав, то важче ставало йому на душі. В донесенні згадувався не тільки Том Ерлшор, а й інші відповідальні службовці готелю. Гірка істина розкрилася Трентові: його ошукували люди, на яких він звик покладатися, мов на себе самого, люди, що їх він вважав своїми особистими друзями. Було ясно також, що в звіті подано далеко не повну картину крадіжок і зловживань, які процвітають у готелі.
Акуратно згорнувши папір, він сховав його до внутрішньої кишені піджака.
Він міг би дати вихід своєму гніву — викликати по черзі всіх цих негідників, сказати їм усе, що він про них знає й думає, і з тріском витурити їх. Така екзекуція могла б навіть дати якесь гірке задоволення.
Але останнім часом кожен емоційний вибух страшенно спустошував його. Тим-то він вирішив розправитися з Томом Ерлшором, а інших не чіпати.
В усякому разі, подумав Уоррен Трент, цей звіт
