Гойдалка дихання - Герта Мюллер

— Вдома у вас є діти?

Адвокат відповів:

— У мене.

— Скільки? — запитав перукар.

— Троє, — відповів адвокат.

Його очі, ніби заморожені, вдивлялися з-під мильної піни для гоління у двері. Там, біля дверей, на цвяшку висіла моя вушанка з опущеними вухами, схожа на застрелену качку. Адвокат глибоко зітхнув, аж великий пінний клубок полетів із руки перукаря на підлогу. А там, де він приземлився, між ніжками стільчика, стояли ґумові калоші адвоката, стояли майже навшпиньках. Вони були прикручені під підошвою до кісточок ніг блискучим, зовсім новим мідним дротом.

ОДНОГО РАЗУ ЯНГОЛ ГОЛОДУ БУВ АДВОКАТОМ

— Тільки не кажи моєму чоловікові, — сказала Гайдрун Ґаст.

Це було того дня, коли їй вдалося сісти між нами з Труді Пелікан, бо адвокат Пауль Ґаст не прийшов вечеряти, у нього загострився зубний біль. Того дня Гайдрун Ґаст змогла поговорити з нами.

Вона розповіла, що дах, який відділяє гараж від розбомбленого фабричного цеху, має дірку завбільшки з крону дерева. У цьому цеху вантажать щебінь. Іноді у гаражі на підлозі лежить картоплина, яку якийсь чоловік кидає згори для Гайдрун Ґаст. Завжди один і той самий чоловік. Гайдрун Ґаст дивиться на нього вгору крізь дірку, а він дивиться вниз. Поговорити вони не можуть, бо його охороняють там, нагорі, так само, як і її тут, унизу. Чоловік убраний у смугасту фуфайку — він німецький військовополонений. Останній раз серед ящиків із інструментами лежала дуже маленька картоплина. Можливо, Гайдрун Ґаст не відразу знайшла її і картоплина пролежала там два дні. Або ж чоловік змушений був кидати її швидше, ніж завжди, або вона закотилася трохи далі, ніж інші, бо була дуже маленькою. Можливо, він спеціально закинув її далі, ніж завжди. У перший момент Гайдрун Ґаст не була певна, чи ця картоплина справді від чоловіка нагорі, чи, можливо, від начальника, який хотів таким чином затягнути її в пастку. Вона підштовхнула картоплину носаком ще далі, попід сходи, так що її можна було побачити, тільки якщо знати, де саме вона лежить. Гайдрун Ґаст хотіла перевірити, чи начальник не стежить за нею. Вже аж перед самим завершенням робочого дня вона підняла картоплину і побачила, що довкола неї обмотана нитка. Того дня, як завжди, Гайдрун Ґаст зазирала у дірку нагорі, але більше не бачила чоловіка. Увечері, прийшовши до барака, вона перегризла нитку. Картоплина була перерізана. Поміж двома половинками лежав шматок тканини. ЕЛЬФРІДЕ РО — було написано там, ЕРСТРАС ЕНСБУ і в самому низу ОЙЧЛАН. Решта букв з'їв картопляний крохмаль. Коли адвокат після вечері у їдальні пішов до свого барака, Гайдрун Ґаст кинула шматок тканини у пізнє вогнище у дворі і спекла дві половинки картоплини.

— Я знаю, — сказала вона, — що я з'їла записку, це було шістдесят один день тому. Додому його точно не відпустили, та і померти він не міг, він був ще здоровим. Він зник з лиця землі, — сказала вона. — Як та картопля у моєму роті. Мені його бракує.

У її очах посмикувалася тоненька крижана плівка. Її запалі щоки вкрилися білим пушком і поприлипали до кісток. Для її янгола голоду давно не було таємницею, що з неї немає чого більше взяти. Мені стало моторошно, так, ніби її янгол голоду тим швидше її покине, чим більше вона мені довіриться. Так, ніби він переселиться потім у мене.

Тільки янгол голоду міг би заборонити Паулю Ґасту красти їжу у своєї дружини. Але янгол голоду — сам злодій. Усі янголи голоду знайомі між собою, — думав я собі, — як ми знаємо одне одного. Усі вони мають такі ж професії, як і ми. Янгол голоду Пауля Ґаста адвокат, як і сам Пауль. А янгол Гайдрун Ґаст завбільшки хіба що з долоню янгола Пауля. І мій завбільшки хіба що з долоню, не знаю, правда, чию.

Я сказав:

— Гайдрун, їж зупу.

— Я не можу, — відповіла вона.

Я присунув тарілку до себе. Труді Пелікан теж подивилася у бік зупи. І Альберт Ґіон, який сидів навпроти. Я почав їсти, не рахуючи ложок. Я навіть не сьорбав, бо це забирає час. Я їв тільки сам-один, не пропонуючи ні Гайдрун Ґаст, ні Труді Пелікан, ні Альберту Ґіону. Я забув про все на світі, про їдальню довкола. Я втягував зупу у своє серце. Перед цією тарілкою мій янгол голоду не був завбільшки з долоню, а був цілим адвокатом.

Я відсунув порожню тарілку назад до Гайдрун Ґаст, до її лівої руки, тарілка торкнулася її мізинця. Вона облизала свою чисту ложку і витерла її досуха об фуфайку, так, ніби це вона поїла, а не я. Або ж вона вже не розрізняла, їсть вона чи тільки дивиться, або лише хотіла зробити вигляд, ніби це вона поїла. Так чи інакше, було видно, що її янгол голоду розтягнувся на її спотвореному дистрофією роті, ззовні він був аристократично-блідим, а зсередини темно-синім. Не виключено, що він навіть міг стояти вертикально. І, без сумніву, він відраховував у залишках капустяної зупи на денці, скільки днів ще їй залишилося. Але, можливо, він забув про Гайдрун Ґаст і загострив увагу на моєму піднебінні. Що під час їжі він вираховував, скільки ще можна витягти з мене і за який час.

У МЕНЕ Є ПЛАН

Я обдурю його увагу, коли янгол голоду зважуватиме мене. Я буду таким же легеньким, як мій хліб під подушкою. І таким же твердим, щоб було важко вкусити. Ти побачиш, — кажу я собі, — це короткий план, якого вистачить надовго.

БЛЯШАНИЙ ПОЦІЛУНОК

Після вечері я пішов на нічну зміну під землю. Небо було ясним. Від села летіла зграя птахів, схожа на сірі коралі на шиї табору. Я не знаю, чи птахи вгорі кричали у висвітленому небі, чи у моєму роті, на піднебінні. Крім того, я не знаю, чи вони кричали дзьобами, чи, може, терли одна об одну лапи, або ж мали на крилах якісь старі кістки без пір'я.

Раптом від коралів відпав шматок і розділився на вуса. Три з них залетіли під шапку вартового із вежі на задньому дворі і влучили просто в чоло. Вони довго пробули там. Аж коли я ще раз озирнувся, вже біля фабричних воріт, вони вилетіли з-під шапки ззаду, за головою. Зброя вартового похитнулася, солдат встояв на місці нерухомо. Я подумав, що він зроблений із дерева, а зброя — з плоті.

Я би не хотів помінятися ролями з вартовим, зі зграєю птахів теж