Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

тільки не в тому вашому Львові, а може, ви, колеги, навіть не знаєте, що війна вже скінчилася, може, ви й досі тримаєте там у себе портрети Франца Йосифа в коронаційних шатах, може, на ваших станційних дзиґарях час зупинився, коли припустити, що вам узагалі відомо, чим є час для нашої польської економіки!? — Це вже були не погрози, — говорив я до панни Цівле, яка саме цієї миті загальмувала свій «фіат» поміж смугастих гумових стовпчиків, — заповідалося на революцію, а ви, певно, знаєте, що революція не була галіцийською спеціальністю, окрім тієї єдиної, коли селяни пускали обійстя з димом і різали своїх панів пилками — поволеньки, методично, за всі роки нужди й холопства; еге ж, нічого не боялися в тому прекрасному місті, окрім загрози змін, бо зміни мають ту ознаку, що з доброго роблять гірше, а з гіршого й поготів кепське, — так вважали у Львові та його околицях принаймні впродовж останніх п’ятдесяти років Австро-Угорської монархії, отже, було задіяно не лише залізничні служби, а й таємних вивідувачів, постерункових, комісарів, старших сержантів поліції, — та все дарма, бо в маленькому будиночку на Замарстинові, де серед яблунь, вишень і черешень, тичок квасолі, мітелок кукурудзи, паростків хмелю й виноградних лоз мешкав зі своєю дружиною і двійком дітей машиніст Гнатюк, не було по ньому й сліду. — Йой, паночки, та шо ж я вам на теє вповім, — заламувала руки пані Гнатюкова, — прецінь він не на службі, сама була б хтіла знати, де він забайтлював, ґунцвот їден, сама була би прала його по писку, а так трудно: прийшов, уповів — та й по-всьому, взяв двісті золотих і тилько ми його й виділи, а то біда, бо він майже взагалі не п’є, але на ту гризоту то, певно, узяв на всьо горівки з ковбасов і пішов у гори, як у кавалірські часи, він тоді все любив одинцем лазити плаєм, там його й шукайте, — мо’, де в коломийському шинку, мо’, в Кутах, — на що комісар пан Лямпарський гнівно наморщив брови та обірвав: — Пані Гнатюкова хочуть нам вповісти, жи пані не знають, де збавляє вакації її кревний чоловік? Чи то поважно? Чи пані не розуміють, жи ми не маємо часу? Жи то є справа державної ваги? — на що бліда мов папір машиністова дружина всадовилася в кріселко і прошепотіла: — Господи, паночки, таж він жадної політики, жадних газеток, від комуністів тримається здаля, а чого ж оце, — раптом гордо підняла вона обличчя й голос, — таж він нічого не вдіяв кримінального, на працю стає на час, нє, ну і чого вам тут шукати в нашій хаті? — Панна Цівле, хай і у веселому гуморі, приступила врешті до властивого пункту занять: — Ну, гаразд, сідайте за кермо, — вийшла вона з «фіата», — спершу дзеркальце, потім пасок, добре, а тепер стартуємо і — прошу дуже — «рукав»! — Чому вона на першому маневровому занятті вибрала найскладніше завдання? Цього я не знаю й досі. Може, хотіла втерти носа відчайдухові, який замість щоб вправно виконувати накази, відкараскується історійками півсторічної давності, а зрештою, може, вона взагалі про це не думала, проте факт зостається фактом: я був мокрий мов миша, мої руки безупинно тремтіли, а кількість гумових стовпчиків, які я перекинув, ґарантувала би мені титул чемпіона світу, якби це були кеглі. Ви навіть не уявляєте, любий пане Богуміле, що воно таке — їхати заднім ходом добрячих сорок метрів по викривленому, наче еліпс, вузькому «рукаві», щомиті випадаючи з траєкторії, щомиті перекидаючи лівий або правий стовпчик і допускаючи, щоб двигун заглух; адже ті Ваші вечірні уроки водіння на мотоциклі «Ява-250», коли Ви літали з інструктором Фоштиком почерез Виногради або Жижков, тоді як золоте кленове листя поетично спадало до Влтави і пропливало попід Карловим мостом, ті Ваші уроки водіння для початківців були, мов хвилини ліричного релаксу порівняно з моєю, запрудженою до неможливості вулицею Картуською, або тим маневровим майданчиком позаду лікеро-горілчаної крамниці, де ми, курсанти, були, немов актори на репетиції авангардної п’єси за присутності незворушних глядачів. — Ну, ні, — сказала врешті панна Цівле, — щойно ви припиняєте балакати, як ми відразу або врізаємось у стовпчик, або глухне двигун, будь ласка, додавайте газу легко й відпускайте педаль повільно, і ні на міліметр не змінюйте кут атаки, тоді машина сама піде дугою, о, так, тепер цілком добре, повільно, поволеньки, — вона торкалася своїми долонями моїх і дуже делікатно притискала їх до керма, — і, будь ласка, нічого вже більше не кажіть. — Ну гаразд, — прошепотів я, — а вам не здається, що коли ми вже мусимо пройти цей клятий «рукав», то можна було б їхати радше вперед, аніж на задньому, ну, бо що ж то за змія, яка повзе задом наперед — це суперечить законам природи, дорога панно Цівле... — Любий пане Богуміле, я ніколи не забуду, що Ви відписали мені в передостанньому листі: мовбито справжній поціновувач і мистець розпізнає жінок не за розмірами грудей і сідничок, а саме за долонями, що докладно підтвердилося в цьому разі, бо панна Цівле в отих своїх темних штанях і короткій шкуратянці не виглядала, як це Ви колись чудово відзначили, ні цицькатою, ані, тим паче, дупастою, ні, панна Цівле була щуплявою з кожного погляду й не належала до того типу дівчат, побачивши яких, водії ваговозів устромляють носа в сигнал, отже, саме так, любий пане Богуміле, — панна Цівле була на перший погляд типом такої собі пацанки в стилі унісекс, в якій, на щастя, елемент прогресу не спричинив глибоких змін, завдяки чому панна Цівле мала прекрасне каштанове волосся, забране в хвіст, а не гострого «їжачка» на голові; замість фланелевої картатої сорочки її дівочі груди вкривала шовкова блузка, а на ногах замість важких «тракторів» були зґрабні туфельки, якими марить «зразковий алкоголік» Єжи Пільх[4], — чи не такі делікатні й вишукані за формою, що й її довгі пальці, якими вона притискала мої долоні до керма «фіата», завдяки й тільки завдяки чому я доїхав урешті-решт заднім ходом до кінця того пекельного «рукава», аж усі ханурики й усі п’янички, котрі стояли позаду лікеро-горілчаної крамниці, плескали мені в долоні з-під розлогого лопушняку, що приховував голу безсоромність смердючого смітника. — Ну, а того машиніста знайшли? — панна Цівле витягла з папіросниці готову самокрутку. — І довго він ховався? — Та він узагалі не ховався, — трохи шокований, я взяв у неї запалену цигарку, якою вона встигла затягнутись лише раз, — він просто розпачав на самоті, бо гадав, що це кінець його чудової кар’єри, кінець його професійного