Дорогі ви, наші цьоцю - Леся Бернакевич

Неподалік залізничного вокзалу, якраз у тому місці, де закінчуються ятки, де селяни повикладали зелень й пластикові пляшки з молоком просто неба, де сонце довело тюльку у бочках до такого стану, що її вже й страшно тюлькою назвати, тітка Броня волочила від ринку торбу з картоплею і злостилась, чому вона така важка?

Минула година, як Бурозубка полаялася із ріднею. Вона вже встигла заспокоїтися після скандалу і тепер міркувала, що немає нічого поганого, що не вийшло б на добре. З цими панами вона і так би нічого не висиділа, а тут запаси картоплі скінчилися. І вона раділа, що зможе повечеряти смаженою бульбою. Одна біда – тітка вже нездужала так легко, як ще років п’ять тому, волочити таку важку торбу. Так недалеко і підвередитись. «Твої тато і мама, Орчику, засміяли б мене, якби почули мої думки. Вони і так кажуть, що у мене – підвищена увага до свого здоров’я. Лише чхну – одразу ж до лікаря», – міркувала Броня, як завжди, у своїх думках звертаючись до Орчика. – Але як мені не переживати? Якщо звалюся – хто догляне? Виходячи на вулицю, я боюся зламати ногу (у жінок мого віку, дитино, кістки стають крихкими), потрапити під автомобіль, привернути увагу сусідського бультер’єра, який бігає вулицею без нашийника ще й без намордника. Крім того, мій тиск не на тому місці, що треба. От, якби вдалося загнати його, куди слід, я була б щасливою…»

Як усі її ровесники, колишня вчителька уже подумувала про той час, коли смерть затягне застіжку на її устах. І будучи самотньо, переживала, що може нагло покинути світ, а про це ніхто не знатиме, і вона проваляється декілька днів у випарах смороду. Бурозубка умлівала душею, що сусіди, а головне родичі, довідавшись про її скоропостижну кончину, будуть зубоскалити із вдаваним співчуттям: «Ох, як негарно тітонька вмерла! Видко, за життя була великою грішницею, якщо так не достойно подалася в ліпші світи». «Тільки ти, Орчику, пожалієш мене. Але ти – малий і німий і твоя думка не матиме ваги в дорослих, – зітхнула Бурозубка. – От було б добре засохнути, як це водиться у монахів, перетворитися в мумію, – мріяла. – Адже тіло мерця не гниє, якщо воно зберігається у торфі або ж десь у сухому місці на горищі, під протягом». То ж віднедавна Бурозубка почала спати при відчинених вікнах та дверях, і в її помешканні холодно, як у рефрижераторі.

Була у тітоньки ще одна мрія: відправитись на небеса під марш Шопена. «Якби в день мого похорону грала така музика, – марила Бурозубка, – то усі пішли б за мною!» Але насправді вона була потрібна людям не більше, ніж ота корячкувата яблунька біля її хати, яка нагадувала людський лікоть, покручений старечим артрозом. Тітка уже, було, покликала робочих з управління благоустрою, аби спиляли електропилою зайву деревину. Але вони затребували триста гривень за труди, і Бронька лише рукою махнула на цю затію…

– Пані, вам підсобити? – увірвався у Бурозубчині роздуми чоловічий голос. Але цю пропозицію вона сприйняла як глузування: ніхто і ніколи не пропонував їй своєї допомоги. І вона націлила свої недобрі очі до пересмішника, аби дати йому достойну відсіч.

З віконечка автомобіля моделі, яка може мчати через валуни і для якої важко знайти місце для паркування, підморгував уже не молодий чоловік, але, як видко, піжон: його ще чорні льочки сягали рамен. Він був напрочуд моторним для своїх літ. Бо ще не встигла Броня відвернути від нього презирливо обличчя, як меткий дідок уже стояв біля неї. У якійсь молодіжній камізельці та шортах, общипаних біля колін, він простягнув свою руку до Броньчиної торби.

– Я вас про цю послугу не прошу, – огризнулась Бронька.

– Ай-ай-ай, невже така симпатична жіночка повинна просити? – повернув до неї свого довгого носа, схожого на заструганий олівець.

– Ви за мене не хвилюйтеся, я собі раду дам, – запротестувала Бурозубка. – А то ще з моєю ношею чкурнете в світ за очі…

– Та ж по мені видно, що я – не лайдак, і можу накупити цієї картоплі, скільки душа бажає! – запевнив підтоптаний ловелас.

– Вірити не можна навіть близьким, а вас я взагалі вперше бачу! – пояснила йому Бурозубка.

– Невже ви мене не пригадуєте? – запитав дядько. – Ви ж учителювали…

І він назвав номер освітньої установи, де Бурозубка ще донедавна викладала ботаніку, зоологію, анатомію та загальну біологію.

– Я декілька разів вас там бачив, – почав пригадувати незнайомець. – Давненько то було, років із двадцять тому, коли там навчався мій племінник, але ви не змінилися.

– То що – тільки за те, що я колись навчала вашого племінника, будете мені бульбу носити? – сказала глузливо Бурозубка. – Та й половина з тих учнів стали як не злодіями, то депутатами, – та й махнула рукою.

Торба для неї в цю мить стала неймовірно важкою, і Броня сама незчулась, як мішок із клубнями опинився в руках цього крутелика.

– Стривайте, ви куди? – заволала Броня, коли її покупка попливла за помічником до автомобіля.

– Та ж підвезу…

– Е ні, ми так не домовлялись, – зарепетувала Бурозубка, намагаючись видерти в цього зухвальця власну тайстру. – Мені недалеко, до того ж ніколи не сідаю в авто з незнайомим мужчиною.

Але цей бонвіван не мав наміру так легко віддати назад десять кілограм бульби.

– Та я ж вас не покусаю… – пообіцяв.

– Зате завезете хто знає куди… Відразу видно, що ви – донжуан!